Глава 56

П’ятниця, 23 вересня

«У тебе нечисть на горизонті» – невеселий голос Макса в моїй голові.

– Що? – я озирнулась навкруги, та не побачила нікого. Цього дня біля Топольки було не багатолюдно. Точніше кажучи не було жодної живої душі. Всі пішли на концерт в клубі. Приїхав якийсь чувак з області. Навіть дядько пішов послухати.

Я після тренувань з хранителями була занадто втомлена. Ваня теж не дуже туди рвався. Та й поки дядько на концерті в нас було кілька годин щоб побути наодинці. Але вдома якось різко закінчився хліб, а дядьку завтра на роботу треба було зібрати торбу.

«Щось я нічого не розумію» – збентежено пробурмотів Макс. – «Тільки но була тут»

         Я ще раз озирнулась. Тільки вітер шумів. І музика долинала з клубу.

«Вась, давай швидше додому! Щось мені це не подобається» – схвильовано сказав анафей.

         Але тільки я ступила крок до мотоцикла, як хтось вдарив мене з-заду. Це було схоже на удар, проте я не зовсім впевнена що воно так і було. В плечі запекло і ноги стали якимись ватними. Я осіла на землю, намагаючись перебороти раптове запаморочення. Пам’ятаю лише чиїсь чорні черевики і розпливчасте чоловіче обличчя. А потім темрява.

***

         Крізь сон я почула чоловічі голоси. Спочатку подумала що то дядько, але в дядька був не такий грубий голос.

Відкривши очі, я ще сонно озирнулась навкруги. Але сонливість зняло немов рукою. Я була не вдома. Якесь холодне приміщення з білими стінами і меблями. Взагалі все було якесь таке світле що аж очі сліпило.

         Я хотіла встати, та щось боляче врізалось в груди, не пускаючи далі. Піднявши голову, я з жахом оглянула своє тіло. Товсті сталеві замки приковували мене до холодного металевого столу. По одному на зап’ястях, ще два на литках і один великий під грудьми. І одяг був не мій. Чорні короткі шорти щільно прилягали до тіла, чого я не любила. В білої майки був занадто відвертий виріз і мені нестерпно хотілося прикритись чимось.

         Я сіпнулась пару разів, та металеві замки тільки боляче врізались в шкіру. Не було жодного шансу якось розщепити їх. Зажмурившись, я спробувала зосередитись і використати силу, та нічого не відчула. Зовсім нічого.

– Твоя магія зараз не діє, – пролунав ззаду знайомий голос.

Я задерла голову як тільки могла, та так і не вдалося побачити того кому він належав. Потім тихі кроки і якесь дивне клацання. Я напружилася, відчувши як стіл підіймається. Щосекунди він приймав більш вертикальне положення. І щосекунди металеві замки все більш врізались в шкіру. Це ставало пекельно нестерпним. Але в якусь мить стіл зупинився і мої п’яти торкнулись підлоги. Я полегшено зітхнула і розслабилась, відчувши під ногами опору.

– Ви? – з ненавистю зиркнула на чоловіка, який став переді мною. – Я вам вже все сказала. Відпустіть мене негайно! – я намагалась не панікувати. Ця сліпуче біла кімната. І металевий стіл із замками. Я була в Єлизарі. 

– Все не так просто, Василіса, – Кирило усміхнувся мені. – Я ніколи не лишаю справу незавершеною.

– Чого вам від мене треба? – прихилилась головою до столу і закрила очі. Хоч би це був сон. – Я не приєднаюсь до вас. Хоч убивайте мене. Цього не буде.

– Оооо, ти була б чудовою невісткою, – він якось дивно усміхнувся.

– Невісткою? – я істерично розсміялась. – Щось мені здається я замолода для такого. Та й знаєте, заміж не дуже рвусь, – я ще раз спробувала пробудити силу всередині, та марно.

– Як шкода, – він похитав головою. – Я гадаю, поспілкувавшись трохи з моїм сином, ти передумала б, – він задоволено усміхнувся і вийшов з кімнати.

Я ще якийсь час приголомшлено дивилась йому вслід. Поспілкувавшись з сином? Страх неприємним холодком пройшовся по спині. Я сіпнулась хоча і знала що це не принесе ніякого результату.

«Макс» – позвала подумки анафея. Та у відповідь тільки тиша.

– Паладій, – пролунав поруч голос. Досить молодий і на диво якийсь добродушний.

Я вчепилась поглядом у хлопця, що вийшов з-за спини. Тепер він був без капюшону і я добре могла його роздивитись.

Зовсім не схожий на того Кирила. Принаймні не викликав такої відрази. Та чого там, він був досить привабливий. Високий, підтягнутий, хоча дещо поступався хранителям. Коротко підстрижене русяве волосся, вольове, таке характерне чоловіче підборіддя і світлі блакитні очі, хоча погляд якийсь холоднуватий. Він однозначно був старший за мене. Хто зна, зустрінь би я його місяць назад при інших обставинах, можливо б навіть запала. Але зараз, окрім простої констатації факту, що він гарний, я не була здатна на щось більше. Хіба що ніяк не могла позбутись того неприємно липкого страху, що викликала його присутність. Особливо коли він підійшов зовсім близько до мене. – Паладій, – повторив хлопець. – Нечисть послаблює срібло, а у хранителів є свій криптоніт, – він торкнувся моєї шиї. Тільки тоді я помітила якийсь дискомфорт у цьому місці. Що вони в чорта начепили на мене? – Ти боїшся? – він схилився зовсім близько, змушуючи мене моментально втиснутись в металевий стіл.

– Є трохи, – я не стала брехати. Я почувалась зовсім некомфортно. Немов у пастці. Боже, навіть якби він зібрався щось зробити, сумніваюсь що я могла б якось пручатись. Схоже саме для цього призначалися ці всі металеві замки.

– Знаєш, я стільки спостерігав за тобою… Взагалі сумнівався у правильності батькового рішення, але… – він оцінююче оглянув мене. – Думаю, в нас могло б щось вийти.

– Ти спостерігав за мною? – я старалась уникати його погляду. Чіпкий, але на відміну від погляду Виговського, це викликало якісь зовсім негативні емоції.

– Так, від самого початку. Я вмію бути непомітним, – він усміхнувся. Тоді його очі ставали не такими холодними.

– Ти відпустиш мене? – я з надією глянула на нього. Він же ж не настільки відморожений як його батько.

– Відпустити? – хлопець ще ширше усміхнувся, проте очі повернули попередній холод.