Глава 55

***

Дядька вдома не було. Тарас переніс мене всередину будинку. Я від полегшення ледь знову не розплакалась. Нарешті я була вдома. Звісно у школі хранителів було непогано, але дім є дім. І не важливо що я жила там лише місяць.

         Першим ділом я перевдягнулась. Звісно з цією сорочкою в мене були приємні спогади, і пахла вона досі Ванею, та постійно ходити в ній я ніяк не могла.

         Роботи вдома була купа. Треба було прибрати, попрати, приготувати щось поїсти. Дядько вже видно звик що я поруч і ці обов’язки автоматично вважалися моїми. Але в той момент я не мала нічого проти. Мені треба було відволіктись від переживань за Виговського. Що таке стається якщо не обернутись у вовка в повню?

«Нічого хорошого» – обізвався анафей. – «Спочатку це не так помітно. А потім можливі будь-які наслідки, від втрати контролю над вовком, до конкретного психічного порушення»

         Я ледь тарілки не випустила. Проте одна все-таки впала і розбилась.

«На щастя» – якось безтурботно прокоментував анафей. – «Та не переймайся ти так. То якщо не вжити ніяких заходів. А так хранителі йому поможуть. Все буде добре»

– Це тому він такий дикий? Він вернувся звідти якимось інакшим, – пробурмотіла збираючи уламки. Вже й забулась що анафей чує всі думки.

«Це перевертень, Вась. Знаю, тобі здалось що його вовк добрий і милий. Принаймні з тобою. Але насправді вони небезпечні. Часом агресивні. У тій білій кімнаті відступники просто розлютили Ваню. Раджу тобі не повторювати їхніх помилок. Тобі він на вряд чи щось зробить, а от на інших може відігратись. Будь з ним ласкава і терпляча! Особливо кілька наступних днів».

– Що ж мені тепер йому слова наперекір не сказати? – пробурмотіла, зітхнувши.

«Це не ті хлопці, яким подобаються капризні дами. Від своєї пари вони чекають тепла і любові. І відповідають з повною віддачою» – анафей усміхнувся. – «А тепер, Василіса, заспокойся і роби свої справи! З твоїм перевертнем все буде добре. Не переймайся!»

         Я сподівалась що він має рацію. Проте аж до вечора думки про Ваню не покидали мене. Хоча коли дядько вернувся з роботи, я змогла трохи відволіктись. І чесно кажучи краще б собі далі переймалась за Виговського. Бо довелося розказувати що я робила цих три дні, де була, де Виговський і якого чорта Вася про все дізнається від хранителів, а не від мене. Закінчилося все тим, що дядько, як компенсацію за свої переживання, заборонив мені тиждень брати мотоцикл. Я спочатку обурювалась, потім просила, потім намагалась домовитись, за рахунок збільшення обсягу роботи по дому, але Вася був непохитний.

– То ти знав? – спитала після кількох хвилин мовчання. – Знав що тато хранитель?

– Знав, – Вася кивнув. – Тому він покинув нас. Йому було трохи за двадцять. Хранителі забрали його в школу. Після того я бачив його лише раз – на похоронах нашої матері. Він толком і не пояснив чому не хоче вернутись. Ніколи зі мною не зв’язувався. Я пробував наладити з ним відносини, та видно йому це не було потрібно.

– Він так і не сказав чому так вчинив? – я співчутливо глянула на дядька.

– Ні. Він немов викреслив мене зі свого життя. Та й тобі нічого ж про мене не розказував.

– Я тепер розумію, що тато мені взагалі мало що розказував, – потупилась. – А чому ти не родився хранителем? Це ж передається від батька до сина.

– Ми брати тільки по матері, – дядько невесело усміхнувся. – Давай, пий чай, Василіса! А то холоне, – здається, це означало що розмову завершено.

Дядько якийсь час мовчки калатав чай в чашці. Цукор вже давно розтанув, та й чаю там було на дні. Проте Васю це ніяк не бентежило. Несподівано я усвідомила, що теж так часто роблю. Особливо коли хвилююсь чи обдумую щось дуже важливе.

         Двері в хату тихо відчинились. Дядько весело усміхнувся, дивлячись кудись мені за спину. Я повернулась, хоча і так знала хто там.

– Добрий вечір! – Ваня присів до нас за стіл.

– Ну якщо ти вже тут, то добрий! – Вася оглянув його.

Я ж намагалась не витріщатись. Ніби місяць його не бачила. Хоча цього вечора він був якийсь інакший. Якийсь незвично схвильований, волосся скуйовджене, і погляд ще більш дикий.

– Ох і влетить тобі від матері. Бідна собі місця не знаходила ці дні. І чим ти тільки думав?! – незадоволено пробурчав дядько.

– Я тільки що від неї, – неохоче сказав Виговський. – Гадаю їй треба трошки заспокоїтись. Не хочу мозолити очі.

– Будеш їсти?

– Та ні, дякую! Я не голодний, – він кинув на мене дивний погляд. – Чуєте, дядьку, можна ми з Васею в магазин з’їздимо? – спитав обережно. – А то вона мені вже тиждень піцу обіцяє спекти.

         Я ледь чаєм не вдавилась. Та відчувши як Ваня підштовхнув мою ногу своєю, сперечатись не стала. Хоча ледь стримувалась від обурення.

– Піцу? – Вася підозріло глянув на мене.

– Ваня трохи неправильно сформулював речення, – я намагалась зберігати голос стійким. – Йому так сподобалась піца, що він попросив навчити його її пекти. Я ж не завжди буду поруч, – ледь стримувала посмішку. – А ти ж не забувся що мені морозиво за це обіцяв? – спитала хлопця.

– Справді? – Виговський здивовано вирячився на мене.

– Так, – тепер вже я штовхнула його ногою. – Велику пачку. З полуничним джемом.

– Ну я своїх обіцянок дотримую, – він задоволено усміхнувся.

– Гаразд, дітвора! Тільки туди і назад, – зітхнув дядько. – І, Вася, про мотоцикл ти пам’ятаєш!

– Ваня буде за кермом, – я підвелась з-за столу.

– А що там з мотоциклом? – спитав Виговський, коли ми вийшли на вулицю.

– Йому не подобаються всі ці хранительські штуки. Особливо коли я йому нічого не розказую. Тоді він починає переживати. Тепер заборонив тиждень їздити на мотоциклі. Щоб знала потім як це не слухатись, – я зітхнула. – Ми моїм, чи твоїм? – спитала, зупинившись посеред двору.

– Давай твоїм. В мене там мати ще не відійшла. Зараз викине такий же коник як дядько, – хлопець втомлено зітхнув.