Глава 53

До мене доносився тихий чоловічий голос, який щосекунди голоснішав і перетворювався в репет.

«Василіса, мать твою! Поки розбудиш тебе» – зітхнув анафей в моїй голові.

         Відкривши очі, я розгублено озирнулась. Та сама кімната. Тільки я вже лежала на ліжку, закутана в теплу ковдру.

– Що таке, Макс? Чого ти кричиш? – потерла сонні очі. Наснилось мені те все чи що? Господи, яка маячня!

«Виговський з Русланом. Вони повернулись» – занадто схвильований голос.

         Я якийсь час отетеріло витріщалась на стіну, намагаючись втямити суть його слів. А потім швидко вибралась з-під ковдри і метнулась до дверей. Опинившись в коридорі, кинулась бігти. Серце шалено стукотіло в грудях. Невже це була правда?

         Ще не діставшись до холу, почула звідти схвильований голос дозорця. 

– Де всі? – спитав Максим Анатолійович.

Я завмерла на порозі, швидко окинувши хлопців поглядом. Близнюки притримували Руслана попід руки. Він вже зовсім на ногах не стояв. Тарас, що до цих пір підтримував Виговського, під його сердитим поглядом  відійшов убік.

– Решта на полюванні, – сказав Вова, виходячи з іншого коридору. – Забирайте Руслана в лазарет! – звелів він хлопцям. – До Вані не підходьте!

– Але йому треба допомогти! – незадоволено сказав вчитель.

– Він не підпустить нікого з нас, – Тарас зітхнув. 

Я лише приголомшлено витріщалась на Виговського. А він стояв, намагаючись вирівняти дихання. Ті самі шорти, такі ж порізи на тілі.  

– Вася, ти мене чуєш? – Вова потрусив мене за плече. – Допоможи йому!

– Що? Я? – перелякано глянула на нього, потім на Виговського. Цей його погляд… Мені на мить здалось що він трохи не в собі. Тут вже навіть не пасувало «дикий».

– Так, Вась. Ти вмієш зцілювати. Близнюки вигоріли зранку під час рейду на демонів. А Тарас… – хлопець швидко зиркнув на хранителя. – Здається, Ваня його трохи недолюблює, – зітхнув. – Давай, Василіса! – він підштовхнув мене вперед. – Не марнуй час! І сили Виговського. Тарас, перенеси їх у маніпуляційну!

         Я ще не встигла нічого зрозуміти, як ми знову опинились в тій кімнаті де я тренувалась зцілювати. Це було ще одним медичним кабінетом Володі, але поблизу полігону.

– Мені залишитись? – хранитель обережно посадив Виговського на кушетку.

– Краще б на стілець. Я зараз замащу тут все, – прохрипів Ваня.

– Не велика проблема, – Тарас усміхнуся.

– Краще йди! Може там хлопцям треба допомога, – я зітхнула. –  Я сама впораюсь. Сподіваюсь, – я швидко окинула поглядом тіло Виговського. Рани не затягувались. А та що на животі була досить глибокою.

– Добре. Раптом що – анафей спостерігає, – хранитель щезнув.

         Переборовши страх, я обережно підійшла до Вані. Важко було упізнати в ньому того ласкавого хлопчину. Від нього віяло силою і небезпекою. Мабуть так зазвичай відчуваються перевертні.

– Саме загоїться! – прошипів Виговський, прибравши мою руку, ще до того як я приклала її до його шкіри.

– Не загоїться, – заперечила, накривши долонею ту велику рану. Руки в мене тремтіли. І зосередитись було важко. Але я мала йому допомогти.

         Ваня застогнав від болю, коли моя магія проникла в його кров.

– Потерпи! – прошепотіла, не даючи йому відсунутись. Він зажмурився і завмер. Тільки його груди здіймались щоразу частіше, особливо коли я збільшувала потоки магії.

Рана під моєю рукою поволі затягувалась. А маленькі неглибокі порізи щезали на очах. Проте моя сила швидко кінчалася. Що було не дуже добре. Я не так вже й багато енергії на нього витратила.

– Ну от і все! – не стримавшись, погладила хлопця по волоссю. Довге і сплутане. І щетина на обличчі. Схоже то все-таки був не сон. І зрозуміло де моя сила ділась.

Я мовчки набрала в миску теплої води. Потім дістала шматок чистої тканини, що лежала у Володі в шафці і стала змивати кров з тіла Виговського. Він спочатку противився, але з часом затихнув. Лише невідривно косився на мене з-під лоба. Якось по-своєму, по-дикому. Я ж робила вигляд що мене це зовсім не хвилює. 

– Для чого це? – хрипко спитав хлопець, коли я витягнула з шафки трав’яну настоянку. 

– Вова сказав вона знімає набряк, – я змочила чисту марлю тим наваром. – Моя магія не здатна повністю зцілити від срібла. Тобі треба щось більш природнє, – пробурмотіла, змащуючи почервоніння на його шкірі.

Він так само пильно спостерігав за мною. Але в якусь мить мовчки забрав марлю з моїх рук і відкинув на тумбочку. Я боязко підняла очі і знову зустрілась з тим його диким поглядом.

– Нащо ти пішов туди? – все-таки не витримала.

– Я хотів все виправити, – так само хрипко.

– А якби ти не вернувся?

– А ти б сумувала? – іронічна усмішка.

– Ну й залишався б там, – сказала, сердито дивлячись на нього. А він так само дико і якось вперто на мене.

Я відчувала як повітря навколо нас електризується. Потім руки Виговського лягли мені на талію і різко притягнули до нього.

Я ще не встигла обуритись, як його губи торкнулись моїх. Він був зовсім не лагідним. Цілував так немов це було востаннє. Руки нишпорили по моєму тілу, нахабно заповзаючи під сорочку.

         Я здригнулась, відчувши як його язик ковзнув по губах. А за мить, без особливого натиску, проник в мій рот сплітаючись з моїм. Хлопець не давав мені і шансу на опір. Та я вже й не могла. Від цього нового відчуття зовсім зривало дах. Всі попередні поцілунки вже здавалися якимись дитячими і невинними.

         Я навіть не втямила, як опинилась лежачи спиною на кушетці. Виговський, однією рукою, швидко розстібав ґудзики на моїй сорочці. Ніколи не розуміла що такого в тому французькому поцілунку. Але саме в цей час я взагалі нічого не розуміла. Мозок ніби відмовив. Зате серце відпрацьовувало подвійну норму.

Жар пройшовся по всьому тілу, коли Ваня притулився своїм пресом до моєї голої шкіри. Тепер він здавався ще більш гарячим ніж зазвичай. Його долоня з талії перемістилась на ребра, потім вище до грудей. Я не протестувала. І була не в тому стані щоб соромитись. Тим паче, я вже сама встигла обмацати ледь не кожен сантиметр його торсу.