Глава 52

Субота, 17 вересня

– Завтра останній день. Дозорці більше не стануть тримати портал відчиненим, – голос Володі звучав співчутливо. – Якщо він не вернеться до заходу сонця… Ну ти зрозуміла, – хлопець зітхнув.

         Я мовчки лежала на ліжку, втупившись поглядом у вікно. Небо було захмарене, йшов дощ. За краплинками важко було розібрати що там на вулиці.

         Двері за хранителем тихо прикрились. Сльози знову ринули у мене з очей. Я думала що вони вже давно мали б закінчитись. Та схоже мої почуття до Виговського були сильнішими, ніж мені завжди здавалось. 

         Хто б тільки знав як я шкодувала що тоді відштовхнула його. Звісно він ні в чому не був винен. І через мою дурість хлопець застряг у тому вимірі.

– Теж не люблю дощ, – м’який чоловічий голос.

Ліжко прогнулось під чиєюсь вагою. Я обережно сіла, шоковано витріщаючись на незнайомця.

Досить молодий на вигляд дядько, але зовсім сивий. Він ледь помітно усміхався, якось лагідно дивлячись на мене. Худорлявий, але, судячи з довгих ніг, досить високий. Одягнутий в звичайні чорні штани і світло-блакитну сорочку. На ногах вже зношені, місцями пошарпані туфлі.

– Ви хто? – я обережно витерла сльози з очей. – Теж один із тих відступників? – покосилась підозріло.

– Відступників? – він здивовано вигнув одну брову. Це було досить ефектним жестом. – О ні, я навіть не хранитель, – він тихо розсміявся. Потім повільно нахилився до мене і обережно торкнувся долонею обпеченої щоки. Я затамувала подих, витріщаючись на його теплу руку. – Шкода що я не можу це виправити. Рятівник з мене нікудишній, як ти бачиш, – він невесело усміхнувся, повертаючись в попереднє положення.

– З мене також, як ви бачите, – я обвела поглядом кімнату.

– Так, справді, – він знову розсміявся, роздивляючись свої долоні. – Але ти можеш все виправити. Ще є час.

– Як? Вони мене не випускають, – зітхнула. – То хто ви такий? – ще раз зацікавлено оглянула його. Потім помітила руну на його шиї. Таку руну яка могла бути лише в одного. – Ви… – я глитнула. – Я читала про вас. Ви як Бог. Тільки бог надприродного, – сказала схвильовано. – Ви – Влад.

– Ну, Бог – це занадто гучно сказано, – чоловік знову розсміявся. – Давай не будемо зважати на ці статуси, ранги і інші дрібниці, які ви так любите тут у себе. Треба розібратись з тими дурницями, які ми наробили.

– Я з вами? – я збентежено глянула на нього.

– Не тільки ти, дитя, – знову ця лагідна посмішка. – Творець має відповідати за своє творіння. За всі свої творіння, – він піднявся з ліжка. – Потрібно врятувати двох дуже хороших хлопців, які потрапили в халепу. Але мені знадобиться твоя допомога.

– Як ми їх врятуємо? Біля порталу дозорці. Вони мене не пропустять, – я, піднявшись, підійшла до нього.

– Хіба мені треба портали? – він знову вигнув брову. Так само усміхаючись, взяв мене за руку і все закрутилось. Але це було якось не так як з хранителями, чи коли я сама являлась. Якось більш м’якше і спокійніше.

         Ми опинились на якійсь галявині. Попереду була велика будівля схожа на середньовічний замок.

– Це – Єлизар, вимір нечисті. Моя магія тут не така сильна, як у вашому. Тому я не можу впоратись сам. Більшість, так само як і ти, вважає мене богом. Але я не всесильний, Василіса. Я створюю. І не завжди мої чада радують мене.

– Ви зараз про Кирила? – я запитливо глянула на чоловіка, мружачись від сліпучого сонця. На відміну від нашого світу, у цьому вимірі було по літньому жарко. Та й судячи з густої зеленої трави тут справді було літо. І чого та нечисть пхається до нас?

– Про Кирила, і про інших таких як він, – Влад рушив уперед. А я слідом за ним.

– Для чого ви створили мене? В чому задум? – я вирішила що просто гріх не скористатись таким шансом.

– Я не збирався тебе створювати. Так просто вийшло, – він посерйознішав. – Тієї ночі, коли ви з татом потрапили у аварію… Це не було випадковістю, Василіса. Ти маєш пам’ятати. Вони змусили тебе думати що те все тобі примарилось. Можеш бути зі мною відвертою.

– Це був Кирило. Я впізнала його голос. І цей силует… – сказала потупившись.

– Вася, ти знаєш ким був твій тато?

– Начальником СТО? – я несміливо глянула на нього.

– Він був хранителем. Ти не могла не помічати цього.

– Він завжди був диваком. Але ніколи не розказував, – я похитала головою.

– Кирило винищує хранителів. Твій батько не став винятком. Але тоді щось пішло не так. Кирило припустився помилки. Він не зміг забрати магію. Твій батько був вже мертвий, але ти ще трималась. Я витягнув тебе майже з-за грані. Проте, шансів що ти житимеш було мало. Тоді я зважився на такий експеримент. Скажу по правді, експеримент досить вдалий, – він усміхнувся. – Магія повернула тебе до життя і зробивши свою справу, задрімала до кращих часів.

– І ці часи настали, – я зітхнула. – Куди ми йдемо?

– Рятувати хлопців. Їм зараз як ніколи необхідна допомога, – чоловік взяв мене за руку і не відкриваючи дверей, пройшов крізь них.

Ми опинились в якомусь коридорі. Я, відкривши рота, шоковано оглядала себе. Про всяк випадок ще торкнулась живота, ніг. Але коли торкнулась стіни то не відчула її. Рука пропала десь у камінні.

– Охрініти! – прошепотіла. – Ой, пробачте! – потупилась під насмішкуватим поглядом Влада. – Просто… як же ми будемо рятувати хлопців? Лякатимемо нечисть у вигляді привидів?

– Нас тут ніхто не бачить. І нам доведеться постаратись щоб врятувати їх, – він рушив далі.

         Ми довго проходили крізь стіни, крізь двері, допоки не опинились в якійсь сліпуче білій кімнаті. Я не дуже озиралась навколо. Мою увагу відразу ж привернули два великі металеві столи. Вони були вертикально перевернуті і до них, металевими пластинами, були прикуті Виговський з Русланом. Обоє одягнуті в чорні спортивні шорти, обоє закривавлені і вкриті страшними порізами. Руслан здавалося от-от втратить свідомість. Його груди швидко здіймались і очі були якісь затуманені. А до Виговського саме підійшов якийсь чоловік. Я не бачила його обличчя. Він чомусь був у капюшоні. Але я помітила в його руках гостре лезо. Він швидко провів ним по грудях Виговського. Ваня не скривився. Якось байдуже, навіть трохи вперто дивився поперед себе. Проте рани на його тілі не загоювались.