Глава 51

Четвер, 15 вересня

Наступні два дні пройшли так само. Тільки Виговський тепер не підпускав Таню до себе. Взагалі нікого не підпускав. Я не могла витримувати його жалісного погляду. В грудях аж серце стискалось щоразу як я його бачила. В деякі моменти мені здавалось що я не витримаю. Мені хотілося його обійняти, поцілувати, сказати що все добре. Але я тоді ще більше лякалась і ще більше починала його уникати.

         А в четвер Ваня зовсім не прийшов. Слава йому дзвонив, але той слухавки не брав. Після уроків я відразу ж хотіла зайти до Виговських. Але Макс мене зупинив.

«Щось не так. Його немає вдома» – незадоволено сказав він, коли я наблизилась до воріт.

– Тобто немає? Може він кудись поїхав?

– Я сам не розумію. Я його не бачу. Ніде, – вже схвильований голос анафея. – Іди поки додому! Я перевірю.

         Зайшовши у дім, я швидко перевдягнулась і присіла в кухні за стіл. Дядько просив пообідати, та мені нічого не лізло.

«Макс» – подумки покликала я анафея, ігноруючи дядьків підозрілий погляд.

«Його немає, Вася», – він важко зітхнув.

«Немає в селі?», – знову це нехороше передчуття.

«Немає в нашому світі». – якось співчутливо.

         Я поклала ложку, відчуваючи як очі наповнюються сльозами. Це було якоюсь помилкою.

– Вась? – схвильовано спитав дядько. – Що сталось? – вставши з-за столу, він присів переді мною.

– Ваня пропав, – здавлено сказала я, не в змозі більше стримуватись.

«Портал на Виргородському знову відчинений. Там ваш українець зі своїми дозорцями» – відрапортував анафей.

– Тобто пропав? – розгублено спитав дядько. 

– Пішов за Русланом. У інший вимір, – я зажмурилась. Боже, Виговський, що ти накоїв?

– О Господи! – Василь аж збліднув, підіймаючись на ноги. – Його можна якось вернути?

– Через портал можуть пройти тільки хранителі. Ну і нечисть. Майстер не дозволить нашим. Це занадто небезпечно. Він сам має… – схлипнула, не в змозі заспокоїтись.

– Я схожу до Олени. Спитаюсь. Що ж ви діти коїте? – пробурмотів він, виходячи з хати.

         Якого чорта ці дозорці відчинили для нього портал?

«Дозорці не підкорюються хранителям. Вони в праві робити що їм заманеться. Але вони ніколи самі не відчиняли портали. В нас і так тут досить нечисті»

«Макс, якщо портал досі відчинений…» – я аж плакати перестала від раптового усвідомлення.

«Ні, Вася, забудься. Навіть не думай про це» – сердито гаркнув він.

«Боже, Макс, я ж теж хранитель. Я маю піти за ним. Я не можу втратити їх обох» – я швидко натягнула кросівки. Але ледь вийшла за двері, як все закрутилось і я опинилась в школі хранителів. Поруч стояв розсерджений Тарас.

– Не роби таких необдуманих вчинків! – мовив він, намагаючись вирівняти дихання. – Досить нам одного такого безумця.

– Я не можу лишити їх там, – я похитала головою.

– А я не можу тебе відпустити.

– Знаєш, Тарас, якби я була там, я б хотіла щоб за мною прийшов хтось. Ти б теж хотів.  

– Вася, я розумію що ти зараз відчуваєш. Але…

– Ти не розумієш, Тарас, – у відчаї сказала я, сідаючи на диван. – Я не зможу без нього.

– Ти його кинула, Вась, – крикнув він. – Відмовилась як дитина від маленької іграшки, яка їй не сподобалась. Тоді ж ти якось могла.

         Я мовчки витріщилась у підлогу. Сльози без упину котились по щоках, капаючи на килим.

– Він пішов туди, через те що сильно тебе любить. Але видно ти не любиш його так сильно, якщо він там, – Тарас якось гірко усміхнувся. – Будеш у школі, допоки дозорці не закриють портал! – беззаперечно сказав він і пішов.

Я залишилась сама в холі. Згорнулась клубочком на дивані. Але біль не виходив разом зі сльозами. Щохвилини він все більше здавлював груди.