Глава 50

Понеділок, 12 вересня

– Можна я не піду сьогодні в школу? – я благально глянула на дядька, що розсовував штори. Вранішнє сонце відразу ж залило промінням кімнату.

– Ти можеш не йти сьогодні, завтра, наступний тиждень, місяць, але це нічого не змінить, – він похитав головою. – Тобі треба розвіятись. І так всі вихідні в хаті просиділа, – з цими словами чоловік вийшов з кімнати.

Я, відкинувшись назад на подушку, важко зітхнула. В чомусь дядько мав рацію. Ховатися тут у кімнаті було тупо. Але я не могла бачити Виговського. Я не знала як вести себе з ним. І не знала як він поведе себе, після того як я, по суті, його кинула.

Телефон задзвенів. Я встала з ліжка і підійшла до столу.

– Алло, – підняла слухавку.

– Привіт, Вась! – сказав Тарас. – Майстер наполягає щоб ми продовжили тренування.

– Так, добре. Я можу сьогодні вечором, – усміхнулась, з усіх сил стримуючи сльози.

– Гаразд! Я заберу тебе.

– Добре, – я намагалась зберігати голос спокійним. Він, попрощавшись, відключився. Я не відривала телефон від вуха. Зажмурившись, просто намагалась взяти себе в руки.

«З цією втратою важко змиритись» – співчутливий голос Макса в голові.

– З цією втратою неможливо змиритись, – прошепотіла, стираючи сльози з очей. – Виговський вже поїхав?

«Зібралась його уникати? Сумніваюсь що вийде»

         Макс мав рацію. Щоб його уникати треба було б зовсім не виходити з кімнати. Здавалося хлопець був всюди. Особливо в моїй голові.

***

         Коли я зайшла в клас, Ваня вже сидів за партою, на Славиному місці. Я відразу ж зустрілась з його нетерплячим поглядом. Серце шалено застукотіло від хвилювання. Я ледь стрималась щоб не вийти назад в коридор. Але раптом помітила вільне місце біля Стаса. Він дещо здивовано глянув на мене, коли я присіла коло нього.

– Несподівано звісно, – пробурмотів хлопець. – Але я не проти.

В цей же час у клас увійшов Максим Анатолійович. Окинув всіх швидким поглядом, затримавшись спочатку на Виговському, а потім на мені.

– Ви з Ванею посварились? – пошепки спитав Стас. – Ти звісно вибачай, але я не хочу щоб після уроку він затиснув мене в якомусь кутку і віддубасив.

– Ти про що?

– Я про його вбивчий погляд, яким він нас свердлить, – хлопець обережно глянув на Ваню. Я навіть боялась голову повернути.

– Не віддубасить. Обіцяю! – пробурмотіла, потупившись.

– То що справді поцапались? – тон у хлопця був зацікавлений. – Я чув що ви мутить здається почали. То що все закінчилось навіть не почавшись? Чи як?

– Стас, не біси! – прошипіла я роздратовано. Він сипав сіль на рану.

         Після цього Ваня більше не сідав за мою парту. Навіть не підходив до мене. Не знаю чи розчаровувало мене це чи радувало. Мабуть те і інше одночасно.

         На шостому уроці, була українська література, яку також вів дозорець. Він ще не вернувся з перерви і всі займались своїми справами. Я швидко дочитувала книжку, яку мала закінчити за вихідні. Але в голову нічого не лізло. Слова стрибали по сторінках, букви змішувались. Мабуть через те що Виговський сидів за партою переді мною.

– Ваня, ти засумував щось, – проворкотала Таня. Я схвильовано покосилась на неї. Вона безсоромно усілась хлопцю на коліна, закинувши свої лапи йому на плечі. Навіть я собі такого не дозволяла.

Моє серце ледь не зупинилось, коли долоня Виговського лягла на її талію. Тонку талію обтягнуту модною кофтинкою. Я не бачила обличчя Вані. Зате Таніну задоволену посмішку добре роздивилась.

– Просто не в настрої, – хлопець, зітхнувши, відкинувся на спинку стільця. Він не відштовхував її від себе. Навіть не відсунув хоч трошки.

– Може його можна якось покращити? – вона так само грайливо усміхалась, скуйовдивши рукою його волосся.

         Тут я вже не витримала. Підняла рюкзак з землі і швидко скинула туди свої речі.

– Ти куди це? – Слава шоковано витріщався на мене.

– Додому. Скажеш що мені стало недобре, – пробурмотіла, защіпаючи рюкзак і вийшла з класу. Думала що хоч на свіжому повітрі мені полегшає, але в грудях так давило, що важко було дихати.

Тикнувши ключ у стартер мотоцикла, я повернула його. Але мотик не завурчав. Навіть після кількох наступних спроб. Та й скільки не смикала ніжку все безрезультатно. Я присіла перед ним безтямно оглядаючи деталі. Але через сльози геть нічого не розбирала.

– Хочеш його прямо тут розкрутити? – тихий голос Виговського збоку.

– Інструменти всі вдома, – я не піднімала очі.

– Куди ти зібралась? В нас ще два уроки.

– З мене вистачить на сьогодні, – пробурчала і, знявши мотоцикл з ніжки, повела його.

– Дай сюди. Геть додому ж волокти, – Ваня обережно перейняв в мене кермо.

– А як же Таня? – спитала невпевнено.

– Ох, не згадуй навіть! – він похитав головою. – Ледь витримав. Ще й надушилась парфумами. Як ці дівчата в них не задихаються?

– Так і не скажеш що ти був проти її компанії, – я хотіла щоб мій голос звучав байдуже, але було схоже більше на дорікання.

– Компанія Стаса тебе теж не обтяжувала, – роздратовано гаркнув він. Я не знала що йому на це відповісти.

         Далі, аж до самого дому, ми мовчали. Ваня завів мотоцикл у двір і поставив його коло гаража.

– Вася, що ми робимо? – зітхнув він, втомлено провівши долонею по обличчю.

– Не знаю, – прихилилась спиною до гаража. – Я вже нічого не знаю. Я заплуталась, Виговський, – відвернулась, не в змозі витримувати його погляду.

– Ти не можеш мені пробачити?   

– Я собі не можу пробачити, – зморгнула сльози. – Мені паршиво від себе. Хіба я маю право жити і радіти, знаючи що Руслана вже немає?

– Ти знала його всього місяць.

– Так само як і тебе, Виговський. – я невесело усміхнулась. – Це нічого не міняє. Пробач! – обійшовши хлопця, пішла в хату.