Глава 48

– Ось тобі чай, – Ваня поставив переді мною чашку з наваром. – Баба каже це зілля швидко поставить тебе на ноги. Але сила раніше ранку не почне вертатись, – він ще більше закутав мене в ковдру. Потім, не стримавшись, обережно торкнувся губами до моїх. Але це не тривало довго. Він швидко відсторонився, немов боявся завдати мені болю. Я незадоволено зітхнула і, потягнувшись, вже сама поцілувала його.

– Вася, не варто! – тихо сказав він, приклавши пальці до моїх губ і прихилившись своїм лобом до мого.

– Чому? – я збентежено прийняла його руку.

– Ти зараз занадто слабка, – хлопець не відкривав очей.

– Не думаю що це мені якось зашкодить, – я не могла стримала посмішку.

– Ти не розумієш, – Виговський був все таким же серйозним. – Коли це отак… – він важко зітхнув. – Вовк знає що має над тобою значну перевагу. Я ледь не всесильним почуваюсь зараз. І це не зовсім добре. Повір мені, краще не треба.

– Гаразд, – я кивнула. Проте все-таки умудрилась його швидко поцілувати.

– Давай чай пий! – Ваня ледь стримував посмішку, вмикаючи ноутбук.

Цього разу ми не стали дивитись фільми. Хлопець завантажив гру «Сталкер» і ми рубались в нього ледь не до опівночі. Точніше Ваня професіонально, як вже досвідчений геймер бігав по Чорнобилю, стріляючи бантитів і виконуючи завдання. Ну а я ще тільки опановувала цю науку і бісилась коли під час чергової місії мене вже мабуть всоте розстріляли. Моя лайка і нетерплячість неабияк тішила Виговського. Не сказати б що це було найкраще заняття щоб розслабитись після зграї вампірів. Проте воно дуже добре відволікало від проблем. І я менше думала наскільки Виговський близько і як мені його хочеться поцілувати. Хоча кілька поцілунків я все ж таки видурила.

– Про карту не забувай. І дивись куди біжиш. Не попади в аномалію, – сказав Ваня, напружено дивлячись на екран. І про яке дорослішання говорив Вова? Дві дитини сидять за ноутом. Я вже настільки втягнулась, що здається якби Ваня голим тут пройшовся, то не помітила б. Блін, не варто було про це думати.

Раптово телефон Виговського задзвонив. Хлопець миттєво посерйознішав і нерішуче дістав мобільний з кишені. На вряд чи то була мати. Вона заходила годину тому. Мабуть хотіла підловити нас на чомусь сороміцькому, але ми були такі поглинуті грою, що навіть не відразу помітили жінку.

– Дозорець дзвонить, – Ваня, глитнувши, піднявся з дивану і відійшов до вікна.

         Десь із хвилину просто мовчки слухав учителя, а тоді відключився і схвильовано глянув на мене.

– Що таке? – я підібгала ноги під себе. В мене було якесь недобре передчуття. 

– Хранителі збираються знімати закляття з порталу, – Ваня нервово глитнув. – Зараз.

***

– Він не відповідає, – я вже вкотре набрала Руслана.

– А Тарас?

– Тарас поза мережею, – я тремтячими руками ще раз набрала хранителя. Погане передчуття посилювалось. І сидіти на місці я не могла. Хоч магії ще досі не відчувала, та фізично почувалася здоровою.

– Вася, заспокойся! – Ваня хотів обійняти мене, та я вивернулась.

– Ти не розумієш, Виговський. Їм не можна.

– Чому не можна? – він все-таки виловив мене і, схопивши за плечі, уважно зазирнув в очі. – Чого ти так панікуєш?

– Я не знаю. У мене дивне відчуття. Має статись щось погане, – я зморгнула сльози. – Мені треба туди.

– Вася, це небезпечно, – він потіснив мене назад, коли я збиралась вийти. – Я не пущу.

– Ти не можеш вирішувати за мене, – я штовхнула його в груди. – Я не хочу щоб хтось з них загинув, – швидко обійшовши його, я вискочила в коридор. Натягнувши кросівки, хотіла відчинити двері, та Виговський вже їх загороджував.

– Я не хочу щоб загинула ти. Ти вигоріла, Вась. Ти їм нічим не допоможеш, – він співчутливо похитав головою. Я спробувала його відсунути та дарма. Стояв немов кам’яна скеля. Але вдарити я його не могла. Навіть від такої думки ставало огидно від себе.

– Мені треба туди, Виговський. Пусти! – я благально поглянула на нього.

– Вася, я не хочу щоб ти у це вплутувалась, – він відвів погляд.

– Виговський, ці хранителі… – я зморгнула сльози. – Вони мені як брати. І якщо я можу їм допомогти я маю це зробити.

– А я для тебе хто, Вась? – вже роздратовано.

– Не будь таким егоїстом! 

– Який є, – хлопець, стиснувши зуби, відвернувся.

– Ваня, – зітхнувши прихилилась лобом до його плеча. – Чого ти так? Ти не можеш уберігати мене від всього. Пусти мене до них! Мені треба бути там.

– А якби ти могла зараз скористатись магією, то просто швиргонула б мене, чи не так? – він невесело усміхнувся.

         Я, відійшовши до стіни, прихилилась до неї спиною. Ми мовчали деякий час. Я відчувала як сльози котяться по щоках, але навіть не хотіла їх стирати. Від гіркого усвідомлення взагалі не могла рухатись.

– Знаєш, відступник мав рацію, – сказала здавлено. – Ви не приймаєте мене такою. Для вас всіх моя сила загроза. Ти боїшся мене, Виговський, – усміхнулась.

Може це завжди так було, а я ходила немов у тумані? Здавалося все було так добре. Я знала що не варто це починати. Не треба було прив’язуватись до нього.

– Не говори так! – він похитав головою. – Ти зовсім нічого не розумієш.

– Та все я розумію, Виговський. Ти мабуть і радий що я вигоріла. Без магії я безсила проти тебе. Подобається?

– Дуже подобається, – сказав він, втупившись в мене сердитим поглядом.

         Ми помовчали ще деякий час. Ще ніколи я не відчувала такої напруги поміж нами. Це було вперше коли мені було так некомфортно поруч з ним. А здається ще десять хвилин назад все було добре.

– Виговський, відійди від дверей! – твердо сказала я, підійшовши до нього.

– Їдемо вдвох! Я за кермом, – заявив він і, не чекаючи моєї згоди, вийшов.

         Я не сперечалась. Мовчки сіла на мотоцикл і взялась руками за багажник. Ваня лише похмуро глянув на мене, але промовчав. Проте я знала що він розсерджений. Ледь не на грані люті.