Глава 47

П’ятниця, 9 вересня

– Отак, – Володя усміхнувся. – Тепер збільшуй потоки. Так рана гоїтиметься швидше.

– Все добре? – я боязко глянула на Ваню.

– Добре, – він усміхнувся.

         Ці божевільні вирішили щоб я тренувала зцілення на Виговському, бо на хранителів така штука не діє. Гірше за все, що Ваня запропонував це сам. Не легко було знайти того, хто б дозволив з собою таке виробляти, і того, кому можна про таке знати, тому ніхто з хлопців не заперечував. Мої протести навіть не брали до уваги. Проте, так як на перевертню все швидко заживало, використовували вони срібне лезо. Точніше Виговський різав ним себе сам. Не глибоко, але мене аж тіпати починало.

– Вася, заспокойся! Тебе вже всю трясе, – хлопець знову мені усміхнувся.

– Мені не подобається що ти так легко сам себе раниш, – я похитала головою. Відразу ж згадались слова його матері тієї ночі. Про те що вона боїться, що Ваня собі щось зробить. Дивлячись як він безтурботно заглиблював лезо в свою шкіру, я розуміла що привід для переживань все-таки був.

         Ваня лише задумливо подивився на мене, але змовчав. І чесно кажучи мені не сподобалось це мовчання.

– Я не можу! – швидко стерла сльозу, що мимоволі скотилась по щоці. Рана на долоні хлопця ледь затягувалась, кров з неї повільно капала на землю. Мені аж в голові паморочилось. Я вже перестала рахувати який це був поріз. І більшість з них доводилось гоїти Володі, бо рани від срібла з часом завдавали все більше болю. От і зараз вже пройшло п’ять хвилин, а я ніяк не могла його зцілити. А інша рука Виговського, попри його заспокоєння, все сильніше стискала край кушетки, на якій він сидів.

– Вова, давай ти! – не витримавши, я піднялась і відійшла до вікна.

– Вона занадто хвилюється, – сказав Руслан Володі. – Здебільшого через те що він їй не байдужий. Це все ще більш ускладнює.

– Хіба в такому випадку вона не має ще більше хотіти допомогти йому? – Вова швидко зцілив руку Виговського.

– Так сильно як вона хоче його зцілити, так само сильно боїться йому зашкодити.

– Я гадаю, в екстремальних умовах в неї все вийде. Тим паче принцип Вася зрозуміла, – Виговський усміхнувся мені.

– Це все на сьогодні? – я з надією глянула на хлопців.

– Так, вже пізно. Вам треба додому, а в нас ще є свої важливі справи, – Руслан зітхнув, якось нервово потерши потилицю. Щось мені здавалось що це не чергове полювання на нечисть. Хлопець цілий вечір був такий неспокійний. – Володь, верни їх додому! Мені треба зараз до Майстра. На добраніч, дітвора! – з цими словами він вийшов з лазарету.

– Що таке, Вов? – у мене було якесь недобре передчуття.

– Нічого, Вась. Все добре, – хлопець похитав головою. Я зиркнула на Виговського і з його погляду зрозуміла що хранитель бреше. Та тільки хотіла знову спитати, як Ваня лише заперечливо похитав головою, мовляв не варто.

         Вова швидко телепортував мене з Виговським до вигону. Але схоже нас там вже чекали.

         Ми втрьох завмерли, витріщаючись на силует попереду. Було вже досить темно, але то точно був не дядько. Ніхто з Дмитрівки.

– Василіса, – знайомий чоловічий голос, від якого в мене аж мурашки побігли по тілу.

– Вася, стань за спину! – занадто схвильовано сказав Володя, заштовхуючи мене назад. Вони з Виговським відразу ж загородили все і я не могла бачити відступника.

– Чого тобі треба, Кирило? Досить вже цих ігор! – вже голосніше і впевненіше мовив хранитель.

– Здавалося б розумні хлопці, а ще досі не зрозуміли що це не ігри, – чоловік тихо розсміявся. – Дівчина не належить вам. Ви не маєте права її утримувати.

– Тобі вона теж не належить, – сердито заявив Виговський.

– Помиляєшся, хлопче, – відступник знову розсміявся. – Те, що вона стоїть тут зараз як хранитель, не лише твоя заслуга.

         Розмова ставала все більш і більш цікавою, але раптовий холодок, що пройшовся у мене по спині, був викликаний зовсім не словами відступника. Відчуваючи як прокидається сила, я обережно повернулась обличчям до лісу. До нас наближались ще три силуети. Чи то чотири. А потім я помітила ще й п’ятий. Але рухались вони якось дивно. Не так як люди.

– Це для тебе, дитя моє, – задоволений голос Кирила. Здається він звертався до мене.– А то ці хлопці зовсім забули про манери. Хіба не знаєте що ловцям час від часу треба підкріплюватись? – вже з докором. – Добре вам розважитись!

Я лишень заціпеніло дивилась на п’ятірку попереду. Я знала що це не демони. Але відчуття були трохи подібні.

– Це вампіри? – якось хрипко сказав Виговський.

– На жаль, так,– погодився Володя. – Кожен не менше п’ятірки. – якось приголомшлено.

– Де він в чорта таких взяв?

– Тебе зараз це найбільше хвилює?

         Я, не в змозі опиратись магії що бушувала в грудях, рушила вперед.

– Вася, – сердите позаду. Але я не могла зупинитись. Поруч була нечисть. А в мені пустота.

Проте я не встигла дійти. Чиїсь руки схопили мене за талію і потягнули назад. 

– Ні, Вася! Не можна! Ти хіба не розумієш чого він добивається? – тихо прошепотів Виговський, притиснувши мене спиною до своїх грудей. – Не піддавайся йому! Ти сильніша за це.

– Я не можу, Вань. Воно… – я глибоко вдихнула, паралельно намагаючись зморгнути сльози. Ті вампіри попереду не рухались. Завмерли ніби в очікувані.

– Можеш. Я буду поруч, – я відчула як пальці його руки сплелись з моїми. Я зробила ще один глибокий вдих, намагаючись стримати силу що рвалась з грудей. – Магію не треба стримувати. Якраз то навпаки. Просто не забирай їхньої, добре?

– Я не знаю чи зможу так. Їх багато. І мене дуже сильно тягне.

– А до мене тебе тягне? – насмішкувато спитав він.

– Що? – я збентежено завмерла. – Виговський, ти знайшов коли таке спитати! – обурилась, відчуваючи як щоки починають палахкотіти.

Потім, не чекаючи, вирвалась із його захвату і рушила вперед. Не знаю як Вані це вдалося, але контролювала я себе вже краще. Хоча в голові починало паморочитись від такої кількості потужної магії. Кожен не менше п’ятого рангу? Який же тоді у мене? І як в чорта убивати цих вампірів? Я бачила боковим зором, як Володя зчепився з одним. Голіруч, проте я відчувала магію, що вирувала поміж ними. В той же час, зліва від мене, немов блискавкою пронісся вовк і кинувся шматувати іншого.