Глава 46

– Добрий вечір, дядьку! – почула голос Виговського в коридорі.

– Здоров, Ваньок!

– Можна я у вас побуду? Там мати з бабою свою муть включили. А зараз по Новому каналу «Примарний гонщик» починається.

– Та ради Бога! Іди! Там Вася теж його дивиться.

– Я нічого не пропустив? – хлопець бухнувся на диван коло мене.

– Джоні вже уклав угоду з дияволом, – я марно намагалась заспокоїти калатаюче серце, роздивляючись формули в зошиті. Я і так цю алгебру не розуміла, та ще й Виговський відволікав. Навіть своєю присутністю. – Чай будеш? – зітхнувши, відклала зошит на крісло.

– Ну я був би не проти і поцілунку, – він хитро усміхнувся і, взявши мене за руку, нахилився.

– Вига, дядько вдома, – схвильовано пробурмотіла я.

– Гаразд, тоді чай, – він розчаровано зітхнув, проте все-таки швидко поцілував мене, перш ніж я пішла.

– А ти це куди? – я зіткнулась з дядьком в коридорі. Він був вбраний в нове. І туфлі чогось взував.

– Та в кума сьогодні іменини. Запросив у гості.

– Можна було й попередити, – я намагалася не хвилюватись. Він залишає нас самих?

– Та я замотався, забувся.

– Аааа, ти дивись там, багато не пий. Тобі ж завтра на роботу.

– Дуже смішно, Вася, – чоловік похитав головою. – Ви теж мені тут дивіться. Багато чаю не пийте на ніч, – він, глянувши в дзеркало, поправив русявого чуба.

– Та красень, красень. Ніби на побачення вибираєшся.

– Все, я пішов. Дивіться мені тут! – Василь підозріло зиркнув на мене, накидаючи сірий піджак. Він дуже пасував до його синіх джинсів. Боже, я раніше навіть не помічала який в мене модний дядько. Може йому варто було знайти собі якусь жінку? Такий чоловік пропадав. – Все. Не знаю коли вернусь, тому на добраніч! – він швидко поцілував мене в лоба. – Не сидіть довго, – з цими словами дядько вийшов.

         Зайшовши на кухню, я поставила чайник і дістала дві чашки з шафки. Мотоцикл у дворі завівся і незабаром виїхав. 

         Серце покотилось десь в п’яти, коли руки Виговського огорнулись навколо моєї талії.

– Я сумував, – тихо сказав він, поклавши підборіддя на моє плече.

– Пройшло лише пів дня як ми не бачились, – я ледь стримувала посмішку, насипаючи цукор.

– Пройшло аж цілих пів дня, – виправив він мене. – Це прозвучить банально, але кожна година без тебе здається мені вічністю. Мабуть я сходжу з розуму, – він важко зітхнув, потершись носом об мою шию.

– Не ти один, Виговський, – я обережно повернулась до нього. Він дивився на мене з ніжністю, ледь помітно усміхаючись.

        Я, не втримавшись, потягнулась і обережно торкнулась його губ своїми.

– І за цим теж сумував, – прошепотів він, не відкриваючи очей. Я помітила як збилось його дихання і груди почали здійматись все частіше. – Боже, Вася, що ти зі мною робиш?! – він похитав головою, а потім сам поцілував мене.

Його губи наполегливо захоплювали мої, змушуючи відповідати йому. Руки притискали до тіла, жар від якого я відчувала навіть через одяг. Я втратила відчуття часу. Навіть не зрозуміла коли чайник вимкнувся. Може ми так би і цілувались, якби Виговському хтось не подзвонив.

– Так, – роздратовано і хрипко відповів він, відійшовши до вікна. Я струсивши головою і трохи отямившись, стала робити чай. Судячи з розмови, Ваня говорив зі Славою. Чесно кажучи, я була рада що хлопець подзвонив. А то я з Виговським вже зовсім втрачала голову. І це чомусь лякало.

– Прийти? – перепитав хлопець. – Та ні Слав, вже пізно. Та я зараз у Васі, – він барабанив пальцями по підвіконню. – Так. Ні. Не треба приходити до Васі! – якось вже сердито. – Слав, ну… – він важко зітхнув.

         Я не хотіла йому заважати. Взявши чашки, занесла їх у вітальню. Та Виговський говорив від сили хвилини дві і повернувся. Присівши на диван, він притягнув мене до себе.

– Не знаю що зі мною, але мені все більше і більше хочеться тебе цілувати, – пробурмотів він і торкнувся губами до моїх.

– Виговський, я навіть дуже не проти, – я обережно відсторонилась. – Але мені ще треба зробити домашку з математики.

– Домашка не почекає? – він нетерпляче дивився на мене.

– Це на завтра. Математичка мене приб’є, якщо я її не зроблю. А я ще навіть толком не розібралась в тій задачі. Після школи Руслан мене відразу на тренування забрав.

– Давай сюди! Я допоможу. Вдвох буде швидше, – хлопець ще раз мене поцілував.

– Щось я не впевнена що швидше, – я усміхнулась, беручи зошит з крісла.

Хвилин двадцять я вирішувала те рівняння. Виговський часом виправляв мене, підказував, пояснював. Але здебільшого відволікав поцілунками.

– Сподіваюсь більше домашки немає?

– Здається ні, – я, зітхнувши, відкинула зошит з ручкою на крісло. – А ти коли її встигаєш робити? – задумливо зиркнула на хлопця. Пів дня в школі, потім по господарству купа роботи, а він ще й частенько в дядька на пилорамі фуру грузив.

– Як коли, – хлопець піднявся з дивану і вимкнув світло. Кімнату освітлював тепер тільки екран телевізора. – То зранку. То вже ввечері, коли закінчу всі справи, – Ваня вже вкотре поцілував мене, присівши поруч. – Не переймайся за це, – він усміхнувся, почавши перебирати пасма мого волосся.

Я тикнулась носом в його шию і вдихнула одурманюючий запах. Він немов наркотик, якого хотілося все більше і більше. Це було навіть сильніше за тягу до нечисті. Набагато сильніше.

– Мені з тобою так добре, – тихо сказав хлопець. – Навіть не думав що може так бути.

– Мені теж з тобою добре, – зізналась йому. Він викликав в мені стільки ніжності, що я аж губилась, не знаючи що мені з цим робити.

         Усміхнувшись, Виговський притягнув мене до себе і обійняв. Ми дивились фільм мовчки, насолоджуючись близькістю один одного. Але до кінця я не витримала. В обіймах Виговського мене зовсім зморив сон. Прокинулась коли вже якийсь інший починався. Хлопець лише кинув на мене задумливий погляд.