Глава 45

Четвер, 8 вересня

Мені здавалося що у Виговського розвинулась залежність від поцілунків. Я вже й сама не могла думати ні про що інше, коли він був поруч. Мене тягнуло до цього хлопця навіть фізично. Ніби тіло не могло прожити без його дотиків, як наркоман без дози. Макс сказав що це нормально. Принаймні для пари де є перевертень. Але, чесно кажучи, мене це трохи лякало. 

Ваня підловив мене після четвертого уроку, перед англійською. Дзвоник уже продзвенів і коридори були пусті. Схопивши мою руку, хлопець нирнув в один із класів, тягнучи мене за собою. На щастя той виявився  пустим.

– Виговський, в нас урок, – я схвильовано глянула на нього.

– Вчительки ще немає. Вона каву з істориком п’є, – він обійняв мене однією рукою за талію, іншою ж обережно торкнувся обпеченої щоки. – Так що розслабся! – прошепотів, нахиляючись.

Його губи такі ж як завжди. М’які, ніжні і теплі. Я б навіть сказала гарячі. З настрою Виговського, я очікувала якогось дикого швидкого поцілунку, та зовсім помилилась. Він був таким лагідним і водночас чуттєвим, що в мене в животі все аж скрутилось. Я несвідомо притиснулась до хлопця. Від відчуття його міцного натренованого тіла поруч, все в мені почало палати. І це не було чимось на кшталт сили хранителя. Це був бунт моїх гормонів проти здорового глузду.

– Вига, ми ж у школі, – пробурмотіла, насилу відірвавшись від нього. – В нас зараз англійська. Що ми робимо?! – несхвально похитала головою.

– Ми? – Ваня хитро усміхнувся. – Тренуємо артикуляційний апарат, – заявив, швидко поцілувавши мене. – Завдання навіть дуже корисне. Для англійської мови, – прошепотів він. Потім тикнувся носом в моє волосся і глибоко вдихнув. Я лише усміхнулась, прихилившись лобом до його плеча.

– Треба йти, Виговський, – сказала з неохотою. Так би стояла з ним тут вічність.

– Так, треба, – він відпустив мене і рушив до дверей. Але потім різко розвернувся і ще раз поцілував.

         В клас ми зайшли по черзі. Виговський другим через секунд п'ятнадцять. Іншим, здавалося, не було особливого діла до нас. Швидко озираючись і переконавшись що це не вчителька, вони повертались назад до своїх розмов.

         Проте задоволена посмішка Виговського привернула занадто багато Славиної уваги. В цьому класі ми сиділи зовсім інакше ніж в інших. Я з Славою біля вікна на четвертій, а Ваня зі Стасом на третій біля дверей.

– Ви що там робили? – прошепотів Ханенко, нахилившись до мене. І усміхався ще більше Ваніного.

– Нічого, – я потупилась і взагалі витріщилась в книжку, зробивши вигляд що нічого цікавішого за англійську в цьому світі немає. Це однозначно мене здавало, але я ще не могла отямитись від тих поцілунків. І мої губи немов горіли, тому я боялася аби ніхто крім Слави нічого не помітив. Досить було і його насмішкуватих поглядів, які він кидав на мене впродовж всього уроку.

***

– Концентрація, Вася. Не губись! – Руслан пильно спостерігав за мною. І не тільки Руслан. Майстер, який цього разу не мусив відправлятись на полювання, стояв поруч. Це змушувало ще більше хвилюватись. Немов якийсь екзамен проводять.

– Василіса, ти не відчуваєш чогось незвичного? – задумливо спитав Льоша, погладжуючи підборіддя.

– Незвичного? – здивувалась я, опустивши руку.

– Так, – чоловік кивнув. – Твоя магія зростає тепер набагато швидше. А руни? Їх не побільшало?

– Що? Більше рун? – я злякано глянула на нього. Тільки цього мені не вистачало. – Я якось не звертала уваги, – пробурмотіла. Треба було прийти додому і перевірити. – А це нормально коли їх побільшає?

– Цілком. Чим більше рун тим легше керувати магією. Он дивись на Саню! – він кивнув на світловолосого хлопця, що вправлявся на мечах з Богданом.

У Сані була зататуйована не тільки спина. Його руни заповзали аж на передпліччя, шию, і навіть декілька були на торсі. Розташовуючись над ременем штанів, вони привертали занадто багато уваги. Моєї уваги. Все-таки які ж хранителі гарні. Було просто злочином помістити мене сюди, в оточення цих напівбогів.

– Вася, не забувай про Виговського, – Руслан насмішкувато глянув на мене. – Б’юсь об заклад, що в нього прес не гірший, – він підморгнув мені.

         Я присоромлено потупилась. Хіба вже так помітно що в мене на думці? А прес Виговського? Мене лише від однієї думки про це знову кидало в жар.

– Так, зав’язуйте тему про преси! Чи ти хочеш щоб незабаром тут бігали маленькі Васьки? – Льоша несхвально похитав головою.

– Маленькі Васьки? – я ледь стримувала посмішку. З вуст Майстра це прозвучало так мило.

– Васьки, Ваньки, це вам вже самим вирішувати, – пробурчав він.

– Слухайте, – невпевнено почала я. Тема дуже делікатна, особливо для розмови з хранителями, але час від часу я роздумувала про таке. – Ви вважаєте що від двох хранителів народиться дуже сильний хранитель, – покосилась на Руслана, що якось аж підібрався, почувши мої слова. – А як щодо хранителя і перевертня? Хто народиться тоді?

– Хто знає. Це вперше коли перевертень обрав в пару хранителя. Звичайних дітей точно не буде.

– А чому так вийшло? Чому Виговський обрав хранителя?

– Ти не була тоді хранителем, – Майстер похитав головою. – Як би тобі пояснити…– він потер потилицю. – Наша сила так би мовити спить. Прокидається вона десь після двадцяти, або пізніше. В кого як. Але коли Ваня обрав тебе парою, він свого роду пробудив її.

– Він про це знає? – я нервово глитнула.

– Гадаю, так. Але це не було чимось навмисним. Скоріше така твоя реакція на його силу.

– Мені здається, він часом все-таки себе картає, – Руслан невесело усміхнувся.

– Він не винний. Вони це не контролюють. Жодному перевертню ще не вдавалось, – Майстер дивно подивився на мене. – Хто ж знав що в його життя увірветься Василіса, – якось весело усміхнувся.

         З однієї сторони хотілося розсердитись на Виговського. По суті, він був причиною того що я тут, що вбиваю нечисть, що на мене будують якісь там плани відступники. Але з іншої – Майстер мав рацію. Як можна звинувачувати Ваню в тому що йому не підвладне?