Глава 44

***

Аня як і обіцяла прийшла в дев’ять. Ще й приволокла гостинців – цукерок і печива до чаю.

Ми саме сиділи на кухні коли прийшов Виговський. Він ніколи не попереджував. Навіть у двері не стукав. Хоча мене тепер це не дивувало.

– Домашку вже поробили? – спитав він, по-хазяйськи наливаючи собі чаю.  

– Та там небагато було. Вважай англійська одна, – Аня усміхнулась, спостерігаючи за ним.

– Вася, дай зошит! Я скатаю. А то голова вже зовсім не варить, – хлопець благально глянув на мене.

– Відколи це ти став списувати? – я взяла з тумбочки чорновик і поклала перед ним.

– Відколи ти в село переїхала. Всі думки мої займаєш, – він хитро усміхнувся, за що отримав від мене ліктем поміж ребр. – Куди б’ють – туди цілують, – вже тихіше.

         Я відчула як стрімко червонію. Дядька в хаті поки не було, але Аня ж то все добре чула. Він мабуть це навмисне робив.

– А я все думала коли ви зійдетесь, – дівчина загадково усміхнулась, відсьорбуючи чаю.

– Ну Вася звісно вперта, але я наполегливий, – Виговський якось самовдоволено усміхнувся мені.

– Пий свій чай, наполегливий, – я вже зовсім не знала куди подітись.

– Щодо зійдетесь, – Ваня зиркнув на Аню. – Гадаю тепер ваша із Славою черга.

         Вже вона почала червоніти і ніяковіти. Але Ваня не став докопуватись. Мовчки жував солодощі і списував англійську. Виявляється відмінники теж не святі.

         На вулиці вже було поночі коли ми вийшли з хати. Аня жила не близько тож ми з Ванею вирішили її провести, хоч вона і запевняла що дійде сама. Але Виговський і справді був наполегливим.

– Я його давно таким не бачила, – Анюта зиркнула на хлопця, що топтався неподалік і тихо насвистував якусь пісеньку. Ми стояли під її домом. Ваня без зайвих заперечень відійшов, щоб дати нам поговорити наодинці.

– Яким таким? – спитала я. Хоча й сама помітила, що Виговський останнім часом змінився.

– Щасливим. Безтурботним, – Аня знизала плечами. – Ну що, приручила Дикого? – підштовхнула мене і хитро усміхнулась.

– Не такий він вже і дикий, – я збентежено потупилась. Я знала що Виговський все слухав. На вряд чи він би упустив такий шанс. Тим паче коли говорили про нього. Наодинці було лише формальністю.

– Ну тобі видніше, – дівчина хитро мені підморгнула.

– Ідем? – спитала я Виговського, після того як за Анютою зачинилась хвіртка.

         Ваня мовчки кивнув, проте не спішив іти. Натомість підійшов до мене ледь не впритул.

Я зажмурилась, відчувши як його пальці занурились у моє волосся на потилиці. По тілу пробігли приємні мурашки, коли рука Виговського лягла мені на талію, обережно притискаючи до його тіла.   

Так само нічого не сказавши, він нахилився і поцілував мене. А після поцілунку міцно обійняв, притиснувши до себе.

– Дякую! – прошепотів тихо.

– За що? – пробурмотіла я, ще збентежена його ніжністю. Чи всі хлопці були такими ласкавими як Виговський? Чесно кажучи, мені не хотілось перевіряти.

– За те що поруч, – Ваня усміхнувся, притулившись своєю гарячою щокою до моєї.

         Ми стояли так ще деякий час, обіймаючись. Але в якусь мить дивне передчуття вирвало мене з того приємного дурману.

– Ваня? – позвала його тихо.

– Що? – ліниво обізвався він.

– Мені здається тут нечисть, – пробурмотіла невпевнено.

         Хлопець відпустив мене, підозріло оглядаючись навкруги. Він був якимось трохи розгубленим. І мабуть навіть не відразу відчув, хоча зазвичай випереджав мене в цьому ділі.

         Аня як і ми жила майже на узліссі. І від цього ставало трохи моторошно. Тут могла ховатись будь-яка тварюка. Вже навіть не враховуючи демонів.

– Тільки не швиргай мене більше об дерево, – Виговський з надією глянув на мене.

– Тоді йди, – я боязко озирнулась навколо. Хоча було наївно очікувати що нечисть сама кинеться в руки. Хоча тепер це не було дивним. Особливо якщо схилятись до думки що Кирило так би мовити «підгодовував» мене.

– Навіть не сподівайся, – роздратовано кинув Ваня. – Це перевертень, – вже якось приголомшлено.

– Що? – я розгублено спостерігала, як він починає роздягатись. І знову зажмурилась коли на хлопцю лишились лише боксери. Але я знала що то ненадовго. За мить купка одягу була вже в моїх руках.

         Я обережно розплющила очі, сподіваючись що Виговський не стоїть переді мною голісінький. Але його вже не було поруч. Вовк уже кинувся до лісу.

«Вася, він сам розбереться» – зітхнув Макс у моїй голові.

         Але я не могла лишити Виговського. Заховавши одяг і його кросівки за найближчим деревом я побігла до лісу. Звісно я не бачила так добре в темряві як перевертні, та й після пробіжки дихання зовсім збилось.

         Вже коли мені лишалось кілька кроків до лісу щось велике збило мене з ніг. Я кілька секунд приходила до тями, і лише потім обережно піднялась на ліктях. В голові неприємно гуділо від падіння, але я намагалась не зважати на це. Тим паче коли були проблеми більш серйозні.

         За кілька метрів, сердито виляючи хвостом і витріщивши на мене свої жовті очі, стояв вовк. Видно сяючі очі були характерні для всіх перевертнів.

«І для ловців» – усміхнувся анафей.

«Мені треба його вбити?» – я збентежено оглянула вовка. Порожнеча в мені не наростала. Та й він, здавалося, не збирався нападати. Проте скалився так само сердито.  

         Анафей не встиг відповісти. З-за дерев вискочив ще один вовк, в якому я упізнала Виговського. Він загородив мене собою від непроханого гостя. Але здається і сам нападати не наважувався.

– Вига, – я повільно підвелась на ноги, ігноруючи раптове запаморочення. Запустивши руку в густу шерсть на його загривку, я ще більш збентежено роздивилась вовка перед нами.

Трохи рудуватий, проте такий же великий як Виговський. І схоже він теж був легальним, а не ще однією нечистю.