Глава 42

Після демопса хлопці мене не відпустили. Тренування з потоками магії. Під потоками дощу це виходило не так вже й легко. Потім тренування на вміння являтись. Один раз я явилась в ванну до Богдана. Дякувати Богу, він тоді був в штанах. Але перелякались ми обоє. А Тарас з Русланом ще довго з цього ржали.

         Додому Руся вернув мене вже після дев’ятої. Самій являтись додому мені було ще важко. Після цих всіх тренувань, я відчувала нестачу сили. Магія не бушувала у грудях нестримним полум’ям. Я її вже ледь помічала.

– За ніч вона відновиться, – заспокоїв мене Руслан. – На добраніч, Вась! – він, як зазвичай, поцілував мене в лоба і зник.

Я, тяжко зітхнувши, поплелась у дім. У селі було тихо, дощ не йшов і вже сутеніло. Дядько зробив вигляд, що не помітив в якому я стані. Лишень спитав чи не голодна. А я вже просто вмирала, аж так їсти хотілося.

Змивши з себе всю грязюку і одягнувши чистий одяг, я відчула себе набагато ліпше. А дядькова смажена картопля здавалась найсмачнішою стравою яку тільки можна було придумати.

– Олена питала чого ти не прийшла на вечерю, – Вася дивно дивився на мене, стоячи у дверях.

– Що ти сказав? 

– Правду сказав. В неї син перевертень. Вона про це ще більше мого знає.

– Добре, – я кивнула.

– Треба поговорити з цим твоїм Русланом, – раптом сказав дядько. – Ти щоразу вертаєшся все більш побитою.

         Я швидко оглянула себе. На руці було декілька синців. Добре що решту тіла прикривав одяг.

– То випадково. Я там часто падаю. Або вдаряюсь. Хранителі мене не б’ють, – я усміхнулась дядьку. Хоча це була чистісінька брехня. Звісно хлопці трохи жаліли мене, в силу того що я дівчина, але бойові прийоми ми відпрацьовували не тільки на боксерських грушах. Та й потоки магії частенько рикошетили.

– Дуже на це сподіваюсь, – якось недобре пробурчав чоловік. Я бачила по його очам як сильно він переймається.

– Що було сьогодні? – він присів навпроти мене і взяв печиво з миски. – Вони знову тикнули тобі ту катану?

– Так, – я розсміялась. Я завжди розказувала дядьку чим ми займаємось там у школі. Йому було все цікаво, хоча дещо він важко сприймав.

         Я розповіла чоловіку про демопса, про бокси в яких хранителі тримають нечисть, про своє випробування.

– Ти його вбила? – дядько серйозно глянув на мене.

– Ні, – похитала головою. – В якийсь момент мені хотілось, але… – я потупилась. – Знаєш, демопес хоч і вселяє жах, та насправді дуже милий, – усміхнулась, згадуючи м’яку чорну шерсть. Чомусь мене гризли сумніви чи вся нечисть така небезпечна як вважають хранителі. Чи вся заслуговує на смерть? Чи це просто заклинання так на нього подіяли?

– Знаєш, мій вовк теж досить милий, – усміхнувся Ваня, заходячи на кухню. 

– Іване, тільки не тут. Ти мені всі меблі рознесеш, – Вася розсміявся.

– Та я не збирався, – хлопець усміхнувся. Я потупилась, намагаючись приборкати серце. Але воно завжди зрадницьки вистукувало чечітку, коли Ваня з’являвся на горизонті. – У мене є п’ятдесят гривень і Тополька ще відкрита. Їдемо за морозивом? – він запитливо глянув на мене.

– За яким морозивом? – я ледь чаєм не вдавилась.

– Яким-яким. Смачним. Дядьку ви будете? – настрій у хлопця, судячи з веселої посмішки, був хороший.

– Та ні. Вже пізно. Я спати йду, – він зітхнув. – Так, Ваня, Васю саму не лишай! Головою за неї відповідаєш! І щоб до дванадцятої вдома була! Можна і раніше. Їй виспатись треба.

– Та все буде добре. Ми ж тільки за морозивом.

– Дивіться мені! А я пішов. Щось мені трохи зле.

– То може я маму покличу? – Виговський розхвилювався.

– Та не треба. Просто тиск підскочив. А мати мабуть на іменинах. Нема чого її турбувати. На добраніч, дітвора!

– На добраніч! – ледь не в один голос відповіли ми.

– Виговський, може обійдемося без морозива. Я б теж була не проти піти спати, – збрехала я.

– Серйозно? – хлопець скептично вигнув брови. Потім підійшов і присів поруч. – Я відчуваю брехню, – сказав він, заправивши пасмо волосся мені за вухо. І усміхався так хитро. – Ну якщо хочеш спати, я не проти скласти тобі компанію. Вдвох тепліше, – вже ледь не на вухо прошепотів.  

– Чекай! Светр одягну, – я від хвилювання швидко підхопилась на ноги, чим викликала тихий смішок Виговського.

В моїх планах було просто купити морозива і піти додому спати. Але плани Виговського трохи відрізнялися.

         Я навіть не знаю як умудрилась погодитись на його пропозицію подивитись якусь кіношку. Хоча думка про те, що ми будемо не самі, мене заспокоювала. Але не тут то було.

         В домі ніде не світилося, коли ми заїхали в двір. Тільки лампочка над порогом. Хлопець дістав з кишені ключі і відімкнув хату.

– А де твої? – щось мені це все не дуже подобалося.

– Пішли на іменини.

– Слухай, я мабуть піду, – я зиркнула на годинник. Було вже майже одинадцять.

– Ти мене боїшся? – Ваня усміхнувся.

– Не те щоб… – я переступила з ноги на ногу і нерішуче глянула на хлопця.

– Вась? – насмішкувато протягнув він.

– Гаразд, Виговський, – я сподівалась що не пошкодую про це рішення. – Я не піду. Поки не з’їм свою частину морозива, – відібрала у нього відерце. – А може ще й твою, – усміхнулась, заходячи у вітальню.

– Може в мене в кімнаті подивимось? – Ваня увімкнув настільну лампу. – Там ліжко зручніше, – він ледь стримував посмішку, хитро зиркнувши на мене.

– Ні. В тебе ні, – я потупилась від різкого приливу жару.

– Що будемо дивитись? – поки я відкривала морозиво, Виговський притягнув свій ноут.

– Ти бачила «Королі літа»? – спитав він, прогортаючи список. Я лише похитала головою.

– Значить дивимось, – Ваня відставив ноутбук на стілець перед диваном. Потім швидко збігав по ложки на кухню. 

Деякий час ми просто дивились фільм і їли морозиво. Пройшло десь півгодини чи менше. Я вже навіть зовсім розслабилася. Мабуть це через трави. І Виговський на дивовижу вселяв в мене якийсь спокій. Не хотілося думати ні про хранителів, ні про нечисть.