Глава 41

***

Вівторок, 6 вересня

– Вань, Вась, залишіться на кілька хвилин, – Максим Анатолійович зупинив нас, коли всі виходили з класу.

– Що, є якісь новини? – Ваня виглядав надзвичайно схвильованим.

– Є. І не дуже хороші, – чоловік підозріло глянув на мене. – Портал на Виргородському… Його відкрив хтось дуже сильний. Хтось із відступників.

– Я в принципі не сумнівався, – Ваня зітхнув і присів на парту. – Кирило наполегливо пропонує Васі перейти на його сторону. Мабуть це його витівки, – він похитав головою. – Звідти він витягує ту всю нечисть щоб підкріпити тебе, – хлопець співчутливо глянув на мене.

– Ми його не закрили, – голос вчителя був якимось нервовим. – Портал захищений заклинаннями з обох сторін. Мої дозорці не здатні переступити за межу, – він якось дивно подивився на мене.

Я помітила такий же погляд у Виговського.

– Чого ви так дивитесь? Я не вмію закривати портали,– похитала головою.

«Тобі не треба закривати портал. Задача – зняти захисні заклинання. Але Майстер не буде ризикувати тобою» – занадто серйозний голос Макса у голові. То я можу перейти за межу? У інший вимір?

«Ніііііі» – сердито ревнув анафей. Це прозвучало досить гучно в моїй голові. – «Навіть близько до нього не наближайся!» – вже не так сердито, але суворо. – «Я зараз повідомлю Майстра» – сказавши це він мабуть щезнув. Принаймні більше нічого не говорив.

– Вась? – Виговський підштовхнув мене плечем.

– Що? – я струсивши головою, збентежено глянула на нього.

– Що з тобою таке? – він дивився на мене занадто схвильовано.

– Хранителі зможуть зняти заклинання, – сказала я вчителю.

– Це був анафей? – Максим Анатолійович якось зацікавлено глянув на мене. – Ти так зависла… Ти ж спілкувалася з анафеєм?

         Я лише кивнула, намагаючись не помічати підозрілого погляду Виговського.

– Це досить завбачливо, – чоловік кивнув. – Але сильно на нього не покладайся. Вони спостерігачі, а не охоронці, – він швидко сховав підручники в свій дипломат. – Портал треба закрити якомога швидше. Інакше за тиждень тут все кишітиме нечистю, – він похитав головою. – Тому нехай твої хлопці поквапляться. Або нам всім кінець, – з цими словами він вийшов з класу.

– Анафей? – Виговський недовірливо глянув на мене. – То ти спілкуєшся подумки з анафеєм? – він виглядав трохи шокованим.

– Так, зовсім недавно, – я потупилась. – Мені вибору не давали, – зітхнула. 

– І як це? Чути чийсь голос в себе в голові? – спитав вже якось зацікавлено.

– Трохи моторошно. Здається що в мене шизофренія чи щось типу того, – я забравши рюкзак, вийшла з класу. – В нас є ще уроки? – спитала обходячи якусь малечу.

– Мала бути хімія, але її зняли, – Ваня зітхнув. – А тепер, Вася, обережніше, попереду молодший Ханенко, – пробурмотів він, киваючи вперед. І справді. До нас, з широкою посмішкою на обличчі, рішуче чимчикував Саня.

         Привітавшись і потиснувши Вані руку, він уважно витріщився на мене.

– Ти обіцяла прийти до нас в гості. Слава дає добро.

– Я прийду. Але тільки не знаю коли. Я зараз трохи зайнята, – відповіла я, з усіх сил стримуючи посмішку. Не думала що він сприйматиме це так серйозно.

– Зайнята? – малий підозріло покосився на мене. Потім ще більш насторожено на Виговського. – Я ж тобі казав не тертись коло неї, – прошипів недобре, штовхнувши його вбік.

         Тут я вже не стримала смішок. Так от який в них секрет.

– Саня, вона вже стара для тебе, – хлопець, сміючись, скуйовдив його світле волосся.

– Вона не стара. Просто більш досвідчена, – він грайливо усміхнувся мені. – Ти, Ваня, геть нічого не розумієш, – малий несхвально похитав головою.

– Ага, більш досвідчена, – фиркнув Виговський, закотивши очі.

         Саня подарував йому ще один нехороший погляд. Потім жестом попросив мене нахилитись, збираючись сказати щось на вухо. Я, переглянувшись з Виговським, все-таки нахилилась.

– Я чекатиму. Ваню краще не бери, – тихо прошепотів. Потім, швидко чмокнувши мене у щоку, побіг. Я лише збентежено дивилась йому вслід

– Н-дя, конкуренція в мене достойна, – Ваня, сміючись, похитав головою.

– Так, Виговський. Після старої в тебе майже немає шансів, – похлопавши його по плечу, пішла.  

– Але хоч якийсь та є, – пролунало задоволене позаду.

***

– І що це має бути? – я оглянула трактор біля двору і два плуги причеплені до нього.

– Картоплю будемо копати. Схоже, Вася, ми сьогодні з тобою не прощаємось, – він ухитрився швидко поцілувати мене у щоку і пішов додому. Я озирнулась щоб переконатись, що цього ніхто не бачив. Але здається вулиця була пустою.

– Це не додає тобі шансів, Виговський, – крикнула йому вслід, намагаючись приховати хвилювання. Чого такі, здавалося б невинні, поцілунки викликають в мені стільки емоцій?

Ваня мав рацію. Тітка Олена запланувала копати картоплю. Ну нас із дядьком взяли як помічників. Взагалі я помітила, що більшість роботи вони робили спільно. Для повного щастя не вистачало лише знести плота. Тоді була б одна велика сім’я.

         Я щоразу ніяковіла, помічаючи на собі погляд Виговського. Він постійно крутився десь поруч і якось умудрявся пересипати картоплю з мого відра в своє. Потім ходив забирав відра у мами з бабусею, щоб вони теж важке не носили. Дядько в той час виорював картоплю трактором. Ну а коли ми не встигали її збирати, то допомагав. 

         Під кінець Ваня був зовсім мокрий. Ще й зняв з себе майку, хвилюючи мене своїм голим торсом.

– Виговський, я сама занесу, – я вже просто не могла дивитись, як він бігає туди сюди.

– Я не втомився, – міцно вчепився у відро.

– Та ну? – я скептично глянула на хлопця. З нього ледь не капало.

– Мені просто жарко, – він усміхнувся. – Давай відпускай відро, а не то я об тебе зараз обітрусь. І твоя футболка з блакитної перетвориться в мокру блакитну.