Глава 39

Я неохоче плелась з вигону додому. Тумана там не було. Схоже дядько забрав. Світло вже горіло в нашому будинку. Мені було цікаво чи прийшов до нас Виговський. Нам справді треба було поговорити з ним. Те що сказав Руслан… Я відчувала що це було щось серйозне.

Я збиралась спитати Ваню завтра. Треба було налаштуватись на розмову, почитати ту книжку. Може там будуть якісь зачіпки. Але коли мені залишалось метрів двадцять до двору, позаду завурчав мотоцикл.

– Ти з тренувань? – спитав Виговський зупинившись поруч.

         Я кивнула, швидко оглянувши його. Була одинадцята вечора. Де він був так допізна?

– Виговський, мені треба з тобою поговорити, – я намагалася зберігати голос твердим.

         Ваня якийсь час мовчки дивився на мене, потім якось нервово глитнув.

– Сідай. Проїдемось до озера, – нарешті погодився.

Я після кількох секунд вагань, врешті-решт сіла позаду нього. Хлопець нервував. Навіть кермував не так як завжди. Якось різкіше.

Я мовчала, слідкуючи за дорогою і гадаючи чи варто було взагалі їхати з ним.

Через кілька хвилин ми зупинились коло озера. Не дуже далеко від шляху, але за березами нас не було видно.

– Тобі не холодно? – Виговський зняв з себе куртку.

– Не холодно, – я похитала головою, та він все одно накинув її на мене.

– Не хочу щоб ти простигла. Літо ж вже закінчилось, – тихо сказав Ваня, поправляючи комір. Так і завмер не відпускаючи його. Я запитливо глянула на хлопця і зіткнулась з його очима. Відрепетирувані подумки фрази, відразу ж вилетіли з голови і я зовсім не знала що йому сказати.

– Про що ти хотіла поговорити? – зітхнувши, він відійшов від мене. Я була дуже вдячна, бо поруч з ним, мислити було нереально.

– Я… – глибоко вдихнула повітря, намагаючись зібрати всю хоробрість. – Виговський, що ти від мене приховуєш?

– Що я від тебе приховую? – він усміхнувся.

– Тієї ночі… ти тоді сказав що я можу стримати твого вовка. Чого інші це не можуть?

– Бо не можуть, – хлопець знизав плечами. Але не дивився на мене. Ніби навмисне уникав мого погляду.

– Вань, – я ступила крок, та він чомусь позадкував. Хлопець почав сильно нервувати. Це було видно неозброєним оком.

– Вася, я не можу, – перевертень похитав головою, відійшовши до води.

– Я просто не розумію, – зітхнула, вражена його поведінкою. 

– На вряд чи зрозумієш, – сказав він, стоячи спиною до мене.

– То скажи мені, Виговський, – попросила благально. – Чого всі знають, а від мене ви все приховуєте? – сльози знову виступили на очах. – Чого ти боїшся?

– З чого ти взяла що я боюсь? – він якось нервово розсміявся.

– Виговський, – не витримавши, я підійшла до нього. – Досить гратись. Це вже серйозно.

Це було вперше, коли я наступала, а він задкував. Серце у мене калатало як божевільне, але бажання розібратись з цим секретом було непереборним.

– Чесно, я рада що ти поруч. Я дуже вдячна тобі за це. Здається, без тебе мені вже давно був би кінець. Але, Виговський… – зітхнула. – Чому ти це робиш?

Завдяки ліхтарям, що оточували озеро, ми легко могли бачити одне одного. На якусь мить мені здалось, що в очах хлопця промайнув біль. Потім він зовсім їх закрив і, зітхнувши, ступив до мене. Його руки лягли мені на талію, притягуючи до його тіла. Я аж зажмурилась від дивного трепету, який викликали його дотики.

– Бо ти моя пара, – тихо сказав Ваня, прихилившись своїм лобом до мого. Здається моє серце пропустило удар.

– Я твоя хто? – спитала хрипко.

– Пара, Вась, – він глибоко вдихнув, але очей не відкривав. – В перевертнів це так відбувається. В якийсь момент свого життя ми зустрічаємо людину, яку вовк обирає парою. Одна, єдина і назавжди.

– Стій, Виговський! Може ти щось переплутав? Може… – схвильовано почала я, та він перебив.

– Це неможливо переплутати, – знову глитнув. – Це важко пояснити. Але я знаю. Я це відчуваю.

– Давно? Може це можна якось… – я вибравшись з його обіймів, відійшла убік.

– Від самого початку. Як тільки стикнувся з тобою біля магазину. Але я не відразу зрозумів що відбулось, – він похитав головою. – Вже нічого не зробиш, Вась. Та навіть якби можна було б, я б на вряд чи погодився, – твердо сказав він.

– Що? – я приголомшлено глянула на нього. – Виговський, ти сам сказав що це на все життя. Ти хоч розумієш… – я відчула як сльози котяться по щоках. – Та ти зненавидиш мене.

– Чому я маю тебе ненавидіти, Вась? – він з болем глянув на мене. – Так, мені неприємно що ти мене постійно відштовхуєш. Мене це навіть злить. Але ненависть… Я не здатен відчувати її до тебе.

– Чого я, Виговський? Є ж стільки…

– Я не знаю чому. Це непідвладне для нас.  

– То весь цей час… Все це тому що твій вовк обрав мене парою? – всередині мене все стиснулось. Надія що зародилась в мені колись, повільно згорала.

– Так, – він кивнув. – Тобто не зовсім так, – швидко виправився. – Це…

         Але я вже його не слухала. Поклавши куртку на мотоцикл, я пішла від озера. Було якось так боляче. Ніколи не думала що таке можна відчувати.

– Вась, – він швидко наздогнав мене і схопив за руку.

– Боже, Виговський, – я усміхнулась, стираючи сльози. – В цьому всьому було хоч щось чого хотів ти? Ти, а не твій вовк.

– Дозволь я тобі все поясню.

– Не треба, – я похитала головою.

         Він деякий час пильно вдивлявся в моє обличчя. Його ж обличчя було беземоційним. І він так само продовжував мовчати.

– Я піду, – сказала, намагаючись забрати свою руку.

– Сідай!  Я підвезу, – голос такий самий беземоційний. І хлопець, відпустивши мене, розвернувся і пішов назад до мотоцикла. Я лише похитала головою, молячи Бога щоб це все було лише сном.

         Ваня не сказав мені ні слова за всю дорогу. Його обличчя залишалось таким самим кам’яним. То я мала рацію. Це все було лише завдяки вовку. Якби не він, Виговський навіть і не глянув би на мене.