Глава 38

***

– Вася, це не Ваня. Йому не треба пестощі, – насмішкувато сказав Руся, спостерігаючи як я намагаюсь відрубати голову манекену. Це було для мене майже нереально. Не так фізично як чисто психологічно. Це зараз манекен. А далі що буде?

– Нащо ти? – не витримавши, я відкинула меч на землю і сердито глянула на Руслана.

– Що таке? – він несхвально похитав головою.

– Ти тепер будеш мені цим дорікати? – закусила губу, відчуваючи як в горлі наростає клубок. Тільки не сльози, тільки не тут.

– Вася, я тобі не дорікаю. Просто пожартував. Ти сьогодні зовсім не зібрана і нервова, – він серйозно дивився на мене. – І знаєш… – він глибоко вдихнув, ніби заспокоюючи себе. – Мені здається вся справа у Вані.

– Чого? Чого ти його знову сюди приплітаєш? – я зітхнула, намагаючись побороти бажання вперіщити цього хранителя чимось важким. Не знаю звідки в мені взялась ця агресія, та позбутись я її ніяк не могла.

– Вася, – він похитав головою.

– Давай продовжимо тренування, – я знову підняла меч, хоча від нього вже руки відвалювались.

– Ні, я гадаю сьогодні вже немає сенсу в цих тренуваннях. Ми лише змарнуємо час і нерви, – він забрав зброю з моїх рук.

         Я відвернулась від нього, більше не в змозі стримуватись. Сльози невпинно покотились з очей, залишаючи на щоках мокрі доріжки.

– Вась, – рука Руслана лягла на моє плече. – То справа у Виговському? – його голос тихий, навіть співчутливий.

– Так. Справа у Виговському, – я кивнула, все так само не дивлячись на нього.

– Ходи! Нам треба поговорити, – сказав хлопець, перш ніж рушити з полігону. Я ще хвилину стояла, вагаючись що робити далі. А потім піднявши з землі сорочку, пішла за хранителем. 

***

Руслан поставив цукор на стіл і присів навпроти.

– Розказуй давай, – хлопець відкинувся на спинку і в очікувані витріщився на мене.

– Що розказувати? – я обережно помішувала чай. Мені зовсім не хотілося теревенити, тим паче виливати комусь душу. І не сказати б що я любила таке. Зазвичай тримала все в собі, знаючи що поділитись особливо то немає з ким.

– Все розказуй, – Руся дивився на мене дуже серйозно.

– Я не хочу обговорювати з тобою Виговського, – я хотіла було встати.

– Вась, чекай, – він накрив мою долоню своєю. – Я ж відчуваю це тебе гризе. Думаєш, ми хлопці отак геть нічого не тямимо? – він невесело усміхнувся.

          Чесно кажучи, я не знала чи зможе він мене зрозуміти. За своє не таке вже й довге життя, я втямила що в жінок і чоловіків мозок влаштований якось інакше.

– Я трошки в курсі ситуації, – Руся відпустив мене і став насипати собі цукор. – Не забувай, Макс завжди за тобою спостерігає. 

– Ну тоді нащо мені щось розказувати? Ти й так все знаєш, – я зітхнула. 

– Я сказав я трошки в курсі. Знаю тільки загальну картину. Взагалі ми не маємо права позбавляти тебе особистого життя. Здебільшого воно так і буде. Але коли це особисте відбивається на діяльності хранителя, ми не можемо стояти осторонь, – він похитав головою. – Я не можу стояти осторонь, – додав хлопець, буравлячи мене поглядом. – Чого ти його відштовхуєш, Вась? – це питання здалось мені таким відвертим і прямим. Я лише збентежено витріщилась на скатертину. – Я бачив як ти на нього дивишся. І не сумніваюсь що Ваня сам це помічає. Він тобі подобається, – це було ствердним реченням.

– Подобається. Більше ніж подобається, – пробурмотіла, відчуваючи як очі знову наповнюються сльозами.

– Вась, та чого ж ти? – Руслан обійшов стіл і присів переді мною.

– Я не знаю що відбувається, – я похитала головою. – Я коли його бачу… Це таке дивне почуття. В мене просто дах від нього зносить. Більше ні про що думати не можу.

– І що в цьому поганого? В вас зараз період такий. Оці закоханості, побачення, гормони грають… – хлопець лукаво усміхнувся. – Ти що думала що хранителі не закохуються?

– В перевертнів? – я скептично глянула на нього.

– А це вже не ти вирішуєш. Як природі захочеться, – він розсміявся. – І що такого поганого в перевертнях? Як на мене Виговський дуже навіть хороша кандидатура. Тобі ніхто не забороняє з ним зустрічатись.

– Зустрічатись? – я усміхнулась крізь сльози. – Русь, з такими як я не зустрічаються.

– З якими це такими? – він дуже серйозно дивився на мене.

         Я лише похитала головою і відвернулась від хлопця.

– Що є в тобі такого, через що інші не можуть тебе любити? – він взяв мене за підборіддя, змушуючи дивитись на себе. – Вася, скажи це в голос! Я хочу почути, – тон хлопця був вимогливим і беззаперечним.

– Я – Страшко! – схлипнула, відштовхнувши його долоню. – Це ти хотів почути?

– Це надумана тобою хрінь, – він похитав головою.

– Так всі кажуть, Руслан. І я сама це знаю. Ти не уявляєш як це кожного ранку прокидатись і бачити оце, – я кивнула на свій шрам. – Я знаю що відчувають інші. Я сама це відчуваю. І не хочу щоб поруч був хтось, хто буде ненавидіти мене за це. Виговський заслуговує на кращу.

– На кращу? Кращою ти вважаєш Таню Лісник? – хлопець недобре глянув на мене.

– Може її. Вона досить гарна, – я кивнула.

– А ти? Ти вважаєш себе гарною? Не беремо зараз до уваги шрам.

         Я витріщилась на тумбочку за його плечем. Чи вважала я себе гарною?

– Яка різниця? Шраму мені все одно не позбутись. Люди завжди дивитимуться на нього, – я шморгнула носом.

– Оце то, Вась, і проблема. Ти така зациклена на цьому шрамі, – Руслан похитав головою. Підтягнувши під себе табуретку, він сів навпроти мене. – Так, він безперечно привертає увагу. Але це лише спочатку. Потім починаєш помічати інше. І коли усвідомлюєш наскільки все інше прекрасне, на шрам вже якось не звертаєш уваги.

– Ти так говориш, лише аби мене заспокоїти.

– Я так говорю, бо справді так думаю, – він був серйозним. – Багато хто так думає. В тому числі і твій Ваня.