Глава 37

***

Понеділок, 5 вересня

– Тобі треба почепити на мотоцикл табличку «Інвалід», – сказала Таня проходячи повз мене зі своєю свитою.

Я все-таки вирішила їздити на мотоциклі. Мені після цих походів в школу і хранительських тренувань ноги відвалювались.

– Шкода що немає таблички «Обережно блонда», – пробурчала я, виймаючи ключі із стартера. Ранок понеділка починався дуже вдало.

Я вирішила трохи постояти поки вони зайдуть у школу. Дивлячись услід Тані, навіть шкодувала що вона не якась там нечисть. З великим би задоволенням вигнала б з неї демонів.  

– Василіса Прекрасна на своєму залізному коні! – пролунав ще здалеку веселий голос Стаса. Він як і я теж спізнювався, проте не думав спішити на урок. Ішов спокійно, ніби прогулюючись.

– Думаю ти помилився казкою, – я зітхнула, поправивши рюкзак на плечі.

– Аніяк. Я все правильно сказав, – хлопець підхопив мене під лікоть і поволік у школу. – Ти мене коли на мотоциклі покатаєш? Я все чекаю і чекаю, а ти не запрошуєш.

– Коли дамі буде завгодно?

– Дамі завгодно сьогодні.

– Ну значить сьогодні.

– А Ваня не буде проти? – невпевнено спитав він.

– А до чого тут Ваня? – здивовано зиркнула на нього.

– Ну не знаю... ходять чутки що ви щось там мутите.

– Ходять чутки що ти гей, – похмуро пробурчала я.

– Я тебе зрозумів, – хлопець розсміявся.

         В клас ми зайшли разом. Ще не встигли вибачитись за спізнення, як вчителька махнула нам рукою мовляв «сідайте швидше». Я зловила на собі напружений погляд Вані, поки йшла до своєї парти. Сусіда мого сьогодні не було.

– Де Слава? – спитала хлопців.

– Його сьогодні не буде. Сімейні обставини, – якось туманно відповів Виговський.

Уроки тягнулися якось надзвичайно довго. Коли я вже нарешті дочекалася кінця, то виявилося що в нас ще фізкультура залишилась. 

 Але так як у мене була травма ноги, з шкільної фізкультури я була звільнена. Вчитель навіть не став слухати мої заперечення стосовно того, що я можу працювати як і решта. Навіть бігати можу. Кульгавість моя вже не дуже проявлялась.

Але він був непохитний. Все через той чортовий папірець виданий лікарем. Ох, якби ж лікар видав такий папірець і хранителям. Може тоді майстер придумав би спосіб як забрати в мене цю силу. Хоча, чесно кажучи, з кожним днем мої магічні здібності подобались мені все більше й більше.

Проте додому вчитель мене не пустив, аргументуючи це тим що навчальний процес ще йде, і в разі чого він за мене відповідальний.

***

         Хоч фізкультура для мене була суцільним відпочинком, до мотоцикла я ледь плелась. Було якось морально важко. Всі ці Таніни насмішки, дивні погляди які кидав на мене Виговський… Та й взагалі якась внутрішня напруга, якій я не могла знайти причини.

         Я зупинилась перед мотоциклом, нерішуче витріщаючись на свій бак. Почувши тихі здавлені смішки, швидко відшукала білявку серед її свити. Вони спостерігали за моєю реакцією. Таня з презирством дивилась на мене. На губах легка усмішка.

– Дуже смішно, – пробурмотіла я, повернувшись назад до свого залізного коня, як називав його Стас. На баку червоною помадою було виведене «Страшко». Задушивши сльози ще в зародку, я потерла одну із букв. Просто так стиратись воно не дуже хотіло.

– Помсту плануєш? – пролунало запитливе коло плеча.

– Вилити на неї рештки бензину і підпалити? – я задумливо глянула на Стаса.

– Тягне на кримінал, – він похитав головою. – Не зважай на це. Вона – дурепа! – хлопець похлопав мене по плечу.

– Сама знаю, – я зітхнула, сідаючи за кермо.

– А як же обіцянка? – Стас в очікувані глянув на мене.

***

– Вася, жми газ, – крикнув Стас позаду. – Задавимо Таньку.

– Ви хворі люди, – істерично крикнула дівчина, коли ми ковзнули повз неї. Як би я її не ненавиділа, та давити не збиралась. А от полоскотати нерви...

– Ой, чия б корова мукала, – крикнув їй хлопець.

Він був просто вражаючою особистістю. Така собі суміш божевілля, безстрашності і свободи. І це все приправлене оптимізмом. Я розслаблялась в його компанії. А мені дуже треба було розслабитись.

– Ти не лікар щоб ставити нам діагноз, – заявив він, коли я зробила ще одне коло навколо дівчат. Таня постійно скрикувала коли ми повз неї проїжджали. Я не хотіла позбавляти нікого такої забавки. Навіть дівчата з її свити ледь стримували посмішки.

– Господи, буде диво якщо цей шмат металу не розвалиться по дорозі, – дівчина окинула презирливим поглядом мотоцикл.

– Не розвалиться, – я усміхнулась, хоча її слова зачепили. Так, мотоцикл був не новий. Проте він багато для мене значив. І не варто було так нівечити його.  

– Танька, він ще і тебе переживе, – Стас похлопав її по плечу. Дівчина відскочила мов ошпарена. – Ми бандіто, гангстеріто, ми кастєто-пістолєто. Ми стрелянто, убіванто, украданто то і ето, – почав волати хлопець.

         Я висадила його коло «Топольки». Там він звертав на іншу дорогу. Але перед тим заскочив в магазин. І сказав мені почекати. 

– Ви крейзанутий народ, – усміхнувся Паша. Він з хлопцями йшов трохи позаду, а от тепер вони наздогнали нас.

– Знав би дядько що ти виробляєш, – Виговський несхвально похитав головою. Йому видно не подобалася наша витівка.

– Не знатиме. Якщо ти не скажеш, – я поправила дзеркало.

– Гаразд, Вань. В мене ще купа роботи. До завтра! – Паша дружно похлопав Виговського по плечу. – Бувай, Вась! – усміхнувся мені.

         Ілля з Дімою теж швидко попрощавшись, покинули нас.

– Ти граєш з вогнем, Страшко, – Виговський насунув кепку мені на очі.

– Ну ми ж народ крейзанутий, – я усміхнулась, пропустивши це ненависне прізвище повз вуха. – Ти занадто серйозний, Виговський.

– А ти зовсім несерйозна, – він дивився на мене як на мале безтолкове дитя. Але погляд такий самий пильний і проникливий.