Глава 36

Неділя, 4 вересня

– Вася? – здалеку до мене долинув голос. Знайомий, але якийсь такий приглушений. Я відкрила очі щоб побачити того, хто мене кликав.

– Чорт! – прошепотіла тихо, озираючись навкруги. Місце було якесь знайоме, але я спросоння не могла втямити де я. Будинки, дорога, ще безлюдна, бо на вулиці ледь світало. Мене трясло від холоду, а ноги вже аж заніміли.

– Вась? – пролунало вже не глухо і зовсім близько. Потім чиїсь руки лягли мені на плечі.

Задерши голову, я побачила схвильоване обличчя Косого. В голові якось дивно туманилось і все навколо рухалось немов у повільній зйомці.

– Ігор? – знову озирнулась навкруги. Мене щось тягнуло, але я не розуміла що це і звідки. – Мені треба…

– Ні, Вась, – його долоні боляче стиснули плечі. Це трохи привело мене до тями, але тяга все-одно зростала.

Я не встигла запротестувати, як хлопець потягнув мене до хати. Заштовхавши мене у веранду, він замкнув двері і дістав з кишені телефон.

         Я озирнулась навкруги, шукаючи кудою б ще можна було вийти. Але єдиний вихід загороджувало тіло Косого. Він комусь телефонував.

         Я зажмурилась, намагаючись взяти себе в руки. Це було не так вже й легко.

– Вань, ти спиш? – спитав Косий, змусивши мене завмерти. Він мабуть Виговському подзвонив. – Так, вона тут. Давай швидше. Заклинання в тебе є? – хлопець кинув на мене швидкий погляд. – Ага, ну добре. І щось їй одягтись, – він нервово глитнув.

         Оця остання фраза мені зовсім не сподобалася. Я боязко оглянула себе, згадуючи в чому ж лягла спати. Чорна нічна сорочка на тонких бретелях. Не надто довга. І бюстгальтера на мені не було.

– О Господи! – прошепотіла, шукаючи чим прикритись.

– Вась, все добре. Все нормально, – заспокійливо сказав Ігор. Від дверей так і не відходив.

– Не добре, Косий, – я похитала головою. Піднявшись з дивану, склала руки на грудях. – І не нормально, – я почала ходити туди сюди. Паніка оволодівала мною. Напівгола, незрозуміло де і для чого. І ця тяга… І пустота що повільно виїдала з середини. Я вже навіть не розуміла чого мене трусить: від холоду, чи від ломки.

Зажмурившись, я глитнула. Стримувати себе було дедалі важче. І чесно кажучи, те як я була одягнута мене вже не дуже хвилювало.

– Ігор, випусти мене! – я благально глянула на хлопця.

– Потерпи кілька хвилин. Лише кілька хвилин, – він панікував не менше за мене.

– Я не можу, – похитала головою. Розум все більше затуманювало. Бажання швиргонути Косого від дверей ставало все сильнішим.

– Будь-ласка, Ігор. Відчини двері! – я тикнулась лобом в його груди.

– Вася, то одержима. Без заклинання ти її вб’єш, – тихо сказав він.

– Я не хочу вбити тебе, Косий, – я відчула як сльози котяться по щоках. – А я ні про що інше зараз думати не можу.

– Вася, ти сильніша за це. Ти не вбивця, – він лагідно погладив мене по голові. 

– Мені треба… треба заповнити пустоту, – здавлено промовила я. – Відпусти, Косий! – більш впевнено.

Тіло мене вже не слухалось. Моя рука сама потягнулась до горла хлопця і міцно зчавила його. Здається я збиралася його задушити, та мій розум був ще не на стільки затуманений.

– Пробач! – прошепотіла крізь сльози, відкинувши його до стіни. Ніколи не думала, що можу бути такою сильною.

Відімкнувши двері, я вискочила на вулицю. Нечисть була десь недалеко. Я відчувала її. В сутінках було важко розібрати хто то. Та наблизившись, я зрозуміла що це саме вона. Жінка, імені якої я не знала, але часто зустрічала її в магазині. Зазвичай веселе обличчя тепер було беземоційним. Очі дивились чи то на мене, чи то просто в нікуди. Я підійшла майже впритул. Здається вона була такого ж зросту.

Я нахилилася до неї, відчуваючи дивний трепіт всередині. І порожнечу. І я знала як її заповнити.

         Вдихнувши, я аж замружилась. Дивна енергія розтеклась по тілу, приємно поколюючи і водночас обпікаючи.

– Вася, – голос за спиною. Голос не Косого. – Вася, відпусти її! Не чіпай!

         Я збиралася просто його проігнорувати, та Виговський не здавався.

– Вась, – наполегливо протягнув хлопець. – Чуєш мене? Відпусти її!

         Відкривши очі, я оглянула жінку, що стояла переді мною. Туман в голові потроху розсіювався. Страх неприємним холодком пробіг по спині.

Я зробила кілька кроків назад. В цю ж мить все всередині мене стиснулось від болю. До очей підступили сльози.

– Все добре, Вась. Все добре, – прошепотів Виговський, притуливши мене до свого тіла.

– Дикий, якого чорта? – приголомшений вигук Косого.

– Немає часу пояснювати. Потримай жінку! Треба прочитати заклинання, – рука Вані обернулась навколо моєї талії, міцно притискаючи до нього. Потім він дістав щось з кишені і почав читати. Мова була якась незнайома. Латина чи що? Я стояла закривши очі і слухаючи його голос. Навіть не відразу зрозуміла що він замовк.

– Вася, ми не хранителі. Треба завершити, – тон у Виговського був якийсь благальний. Рука на моїй талії зовсім ослабла.

         Я повільно підійшла до жінки. На долоні вже сяяла червоним руна. Глитнувши, я приклала її до лоба ще поки одержимої. Вона лише мовчки витріщалась на мене. А в якусь мить просто безтямно осіла на землю.

– Ідіть поки в хату! – Ігор підхопив її. – Не треба щоб вона вас бачила. Я розберусь.

         До будинку Косого я йшла немов в тумані. Порожнеча нікуди не ділась і випалювала вогнем зсередини. Мені хотілося плакати, кричати, розтрощити щось.

– Іди сюди! – Ваня присів на диван і притягнув мене до себе. Я швидко оглянула кімнату. Мабуть, ми сиділи у вітальні. Тут було тепло, але мене досі трусило. Навіть гаряче тіло Виговського не зігрівало.      

– Ваня, ти в біса що робиш? – сердитий крик Ігоря на всю кімнату.

– Тихо ти, заспокойся!  – стримано відповів хлопець.

– Твою ж ти матір! І де ви трапились на мою голову?! – простогнав Косий, присівши в крісло.