Глава 34

– Сказав одягнутись тепліше, а сам напівголий виповз, – пробурчала я, обвівши його поглядом. – І босий, – в мене аж мурашки по шкірі. Відразу ж захотілось віддати йому свій светр.

– У нас інакша температура. В мене ніколи не буває нижче тридцяти дев’яти, – він чомусь потупився. Взагалі Ваня здавався мені якимось втомленим чи то засмученим. – Прогуляємось? – він кивнув на шлях до лісу. Я хоч і боялась, та все-таки кивнула.

– Ти питала що про тебе говорять, – почав він. – Не знаю чи казали тобі хранителі, та чутки про тебе ширяться зі швидкістю світла. Ти – феномен, Вася. Ти унікальна. Всі це відчувають. Навіть я. І справа навіть не в тому що ти дівчина, чи тобі шістнадцять. Справа в твоїй силі. Твоя магія інакша, – в темряві важко було розібрати, та я знала що він дивиться на мене. – Батько казав що хранитель не може відчути силу іншого хранителя повною мірою, – хлопець зупинився і наблизився до мене. – Якби ж ти тільки знала, Вася, наскільки твоя магія прекрасна, ти б ніколи не хотіла позбутись її, – тихо сказав він.

– А ти відчуваєш? – несміливо запитала.

– Я відчуваю більше ніж треба, – Виговський, усміхнувшись, пішов далі. – Всі гадають що ти станеш ідеальним ловцем. Будеш нищити нечисть направо і на ліво. І вони мають рацію, Вась. Твоя сила зростає. Ти робиш те, на що звичайні хранителі на цьому етапі не здатні. Такого сильного хранителя ще не було.

– Я не сильний хранитель, – похитала головою, зупинившись. За кілька метрів починався ліс. Було якось моторошно іти туди посеред ночі.

– Поки ні. Ти ним станеш. Чесно зізнатись, то я часом тебе боюсь, – хлопець важко зітхнув.

– Чому? – я усміхнулась. Ніколи не думала що мене хтось боятиметься.

Ваня підійшов. Близько підійшов. Його рука торкнулась моєї щоки і потягнулась далі, заправляючи волосся за вухо. Моє серце, розігнавшись, вистрибнуло з грудей і покотилось до ніг Виговського. Боже, хлопче, ти хоч знаєш що ти зі мною робиш? Авжеж знаєш.

– Ти немов вогонь, – тихо сказав він. – Ніяк тебе не приборкати, ні підкорити. А я як дурнуватий метелик лечу на цей вогонь, хоч і знаю що обпалиш крила.

– Ти зараз говориш як твоя бабуся, – я усміхнулась, хоча від цих слів все всередині переверталось. – Можливо лише ти здатен приборкати вогонь? – наважившись, глянула в його обличчя. І байдуже що темно.

– Ох, Вась, здається крила ти мені вже обпалила, – він тихо розсміявся, відходячи на край дороги. Але це був якийсь сумний сміх. – Я можу тебе дещо попросити? – вже знову серйозний тихий голос. – Не складеш мені компанію? А то мені самому не хочеться гуляти.

– Я й так з тобою гуляю, – знизала плечами.

– Я маю на увазі інше, – він похитав головою. – Ти називала мого вовка милим,  – хлопець глибоко вдихнув. – Я пропоную тобі те, чого не пропонував ще нікому. 

– Виговський, тепер я тебе боюсь, – я нервово усміхнулась. – Що, ніхто раніше не гуляв з тобою?

– Ніхто раніше не катався на спині у мого вовка, – навіть в темряві я відчувала як він буравить мене нетерплячим поглядом.

– Виговський, нащо тобі ця морока? Тим паче ти казав що після новолуння вовк ще більш нестримний ніж у повню.

– А може лише ти здатна його стримати? – в його голосі відчувалось хвилювання.

         Це була досить відверта розмова. І важко було вигадувати якісь відмовки коли він отак відкривався. Я усвідомлювала що з ним щось не те. Ніколи не бачила його таким пригніченим. І від цього в душі все ще більше переверталось.

– Ти не хочеш? – ще більше хвилювання в голосі.

– Хочу, – поспіхом сказала я, боячись що він зараз розвернеться і піде. – Але боюсь.

– Так, це не Туман, – Ваня усміхнувся. Потім повільно підійшов до мене. – Але тобі немає чого боятись. Просто міцно тримайся, – тихо сказав він. – Довірся мені.

– Добре, – я кивнула, глибоко втягуючи повітря.

Ваня відійшов вбік і взявся за пояс своїх штанів.

– Боже, Виговський, попереджуй! – я відвернулась, перш ніж він їх скинув.

– Та чого ти там не бачила, – фиркнув хлопець.

– Не бачила. Я тоді не дивилась. На відміну від декого, – незадоволено похитала головою. Далі мала бути якась чергова фраза, яка змусила б мене ще більше червоніти, але Виговський змовчав. А в наступну мить я відчула тепле дихання у себе на шиї.

         Розвернувшись, боязко усміхнулась вовку. Отут, посеред темної дороги, він здавався ще більшим. Але не було страшно. Чомусь я була переконана що він нічого мені не зробить. Навпаки, раптом що – захистить.

         Тихо погарчавши, перевертень тикнувся носом мені в груди і повільно ліг на землю. Судячи з усього, він чекав доки я виберусь йому на спину. Але я нерішуче топталась на місці, боячись ступити бодай крок. Господи, це ж Виговський. Це те саме якби він закинув би мене собі на плече і носив по подвір’ю. Чи не те саме?

         Все-таки зважившись і ігноруючи тремтіння в колінах, я обережно залізла на вовка. Та варто було лише сісти, як він почав підніматись на лапи. Я від страху обхопила його руками і ногами, тикнувшись обличчям в густу м’яку шерсть. Тепер у мене тремтіли не тільки коліна. Але вовк не рухався з місця.

Я обережно підняла голову і побачила в темряві його сяючі очі. Вони дійсно сяяли. Якимось темно-золотистим світлом.

– Як би ж ти знав, Виговський, наскільки ти прекрасний, – не стримавшись, тихо сказала я.

         Перевертень відвернувся і рушив вперед. Я ще сильніше вчепилась в його хутро, хоча й боялась завдати йому болю. А він не зважав. Нирнув у ліс, обережно пробираючись поміж деревами. Ніч була такою темною, що важко було розібрати хоч щось, тим паче у цих хащах. Та йому якось вдавалось знайти найкращий шлях.

         Важко описати всі емоції, які я відчувала в той час. Виговський, мав рацію. Це не Туман. Навіть і близько не те.

         Незабаром ліс скінчився. Далі йшли пасовиська, перемежовані канавами і де не де траплялись людські городи. Діставшись пагорбу, перевертень припустився бігти. Я припала до його спини, і ще дужче обхопила руками шию. Моє серце калатало вже не від страху, а від захвату. Здавалося, не існує в світі більш нічого крім нас з Виговським і цих широких полів.