Глава 33

Після дзвінка, коли всі швидко збирались і виходили з класу, Ваня чомусь взяв мене за руку і попросив почекати. Я схвильовано глянула на нього, не знаючи що це все означає. Після того вечора взагалі не знала що від нього очікувати. Тим паче він був якийсь занадто нервовий цього ранку.

         Коли всі повиходили, хлопець потягнув мене до вчительського столу. Максим Анатолійович саме стирав крейду з дошки.

– О, ви ще тут, – здавалося він не здивувався, а зрадів. – Чесно кажучи, я уявляв тебе не такою, – чоловік задумливо оглянув мене. – Хоча реальність мені подобається більше. Очікував на якесь стервозне дівча.

         Я було відкрила рот щоб спитати звідки він про мене знає, та передумала. Схоже, серед надприродних я була найбільшою новиною.

– Чого ви тут? – спитав Ваня, не ставши тягнути резину.  

– Портал. За межами села. У місці яке ви звете Виргородське, – відповів той серйозно.

– Великий розрив? – Виговський якось дуже збліднув.

– Не дуже. Але проблема в іншому. Матерія навколо нього дуже щільна. А це означає тільки одне.

– Портал відкритий звідси, – Ваня кивнув.

– Де це Виргородське? – спитала я у них.

– Я потім розкажу, – хлопець скуйовдив своє волосся. – І що робити?

– Сподіваюся нам вдасться його закрити. Але це не менше ніж три дні, – чоловік якось дивно глянув на мене. – Він досить слабкий, проте це також проблема. Більшість нечисті не може пролізти крізь слабкі розриви, – він знизив тон, побачивши як до класу заходять інші діти. – Я поки досліджую його. Якщо дізнаюсь щось важливе я вам скажу. Залиште свої номери телефонів. Щоб я міг зв’язатись з вами в разі чого.

– Що означає це «в разі чого»? – я спостерігала як Ваня записує свій номер.

– Не розумію, для чого було робити дівчину хранителем? Тим паче підлітка, – чоловік закотив очі.

– Сама задаюсь цим питанням, – пробурчала я, намагаючись не подавати виду що його слова мене зачепили. 

– Ви її образили, – Ваня передав мені ручку. Я міцно стиснула пальці щоб рука менше трусилась.

– Вона справді така як про неї говорять? – недовірливо спитав учитель.

– Навіть краща, – задоволено відповів Виговський. Я ледь ручку не випустила. І обличчя відразу запашіло.

– Краща не краща, та будь обережна! Портал під боком для ловця небезпечний, – він так само дивно дивився на мене.

– Що значить краща? – спитала Ваню, коли ми йшли коридором. – І що про мене говорять?

– Давай про це не тут. І не зараз, – він похитав головою. – Боже, хіба нам було мало проблем? – хлопець був якимось занадто нервовим.

– Що поганого в слабких розривах? – я хотіла хоч на одне питання отримати відповідь.

– Це все-таки розрив. Портал з іншого виміру. Щоб подолати його треба докласти зусиль. Слабкій нечисті це не під силу. Вась, давай справді пізніше.

– Просто скажи чим він такий небезпечний! – не здавалась я.  

– Тим що пропускає сильну нечисть, – він відкрив двері в клас біології. – Сідай до мене! – прозвучало не як пропозиція, а скоріше як команда. 

Біологічка була звір. Та гаразд, я жартую. Вона була не погана, але якась занадто серйозна і сувора. Чула найменший шепіт. Таке її не дуже радувало. Тому я нічого не могла випитати у Виговського.

Уроки на диво промайнули швидко. Я навіть не встигла помітити, як ми вже опинились на вулиці.

Я йшла з дівчатами, слухаючи їхню розмову. Хоча думками була далеко. Все думала про той розрив. Він у мене з голови ніяк не виходив.

         Після «Топольки всі розходились різними шляхами. Паша так взагалі жив навпроти магазину. Стас, Анька, Даша і Ілля звертали ліворуч. Я, Виговський і Слава йшли прямо. А з іншими ми попрощались ще коло школи, бо їм взагалі було в протилежну сторону.

– Тебе справді звуть Мечислав? – спитала я у Слави.

– Справді, – він, на відміну від Виговського, не усміхався. – Батьки не питали мого дозволу, – похмуро пробурчав хлопець.

– Мені подобається, – я усміхнувшись, знизала плечами.

         Деякий час ми йшли мовчки. Ваня затягувався сигаретами, а Слава з сердитим обличчям футболив камінець.

– Виговський, а де це Виргородське? – згадала я розмову в класі.

– Там де ти замочила перевертня. Те поле і ліс коло нього зветься Виргородським.

– Ви це про що? Що з Виргородським? – Слава пожвавився. Принаймні не виглядав так ніби гіркого полину поїв.

– Там портал, – відповіла я. 

– До того ж штучний, – додав Ваня.

– Ви знаєте хто його відкрив?

– Ні. Новенький вчитель – дозорець. Сказав що повідомить, коли дізнається, – я зітхнула.

– До того ж це такий портал, що слабаків не пропустить. Тепер зрозуміло чого до Васі ніхто слабше третього рангу не чіпляється. Хтось за цим слідкує, – Виговський перехопив камінець Слави і зафутболив його кудись в кущі. За що і отримав від друга ліктем в ребра.

– Рангу? То вони ще якось виміряються? – я здивовано глянула на нього.

– Так. За десятибальною шкалою. В залежності від сили.

– А у тебе який ранг?

– У мене? – Ваня аж закашлявся. Чи то через дим чи то через моє питання. – Поки четвертий, – хрипко відповів.

– Поки?

– З роками сила зростає. Я так би мовити ще не зрілий. Хоча рідко бувають перевертні вище п’ятого рангу. Так що… – він, зітхнувши, викинув недопалок.

Я відчула що це неприємна тема для нього. Він став більш похмурим і дістав ще одну сигарету.

– Досить вже! – я забрала її, зім’яла і викинула. – Вже пів пачки скурив.

Ваня приголомшлено глянув на свою сигарету, потім на мене. На мить мені здалось що в його очах промайнула злість та хлопець змовчав.

– Вась, ти так не роби, – Слава незадоволено похитав головою. – Йому і так зараз фігово.

– Слава, я тобі казав…

– Чого фігово? – перебила я Виговського, запитливо глянувши на нього.

– Перевертні після новолуння ще більш дикі ніж у повню. Того він такий нервовий сьогодні, – Ханенко усміхнувся. – Гаразд, народ. Мені до тітки ще заскочити. Завтра побачимось! – він похлопав Ваню по плечу. Потім усміхаючись шепнув мені на вухо: