Глава 31

Вулиця зустріла мене вечірньою прохолодою. Я полегшено зітхнула. Не було ні гучної музики, ні яскравих відблисків світла. Спокій і тиша.

         Більшість відривалась в клубі, тому коло Топольки було небагато народу. Якась компанія чоловіків пила пиво біля лавочки.

Я прямувала до школи, сподіваючись що там взагалі нікого не буде. Але мої плани раптово змінились.

– Васька, – з альтанки коло магазину вискочив Паша. Судячи з координації рухів, вже трохи нетверезий. – Ти в карти грати вмієш? А то нас троє, нудно якось.

– Вмію, але… – я не так довго знала цього хлопця, щоб йому довіряти. Проте Виговський добре говорив про нього. – Гаразд, мені все-одно нема чого робити, – я знизала плечами і пішла слідом за майбутнім однокласником.

         В альтанці за столиком сиділи Ілля і ще якийсь незнайомий хлопець.

– Діма, – він простягнув мені руку.

– Вася, – я потиснула його долоню і сіла навпроти.

– Ти за один вечір з усім селом перезнайомишся, – усміхнувся Ілля. Діма тим часом роздавав карти.

– Мені теж так здається, – я кивнула усміхнувшись йому у відповідь.

– Пиво будеш? – він простягнув мені пляшку.

– Буду, – мене ще переповнювали емоції після танцю, то я думала що пиво зможе трохи розслабити. 

– Дякую! – зробивши пару ковтків, я віддала йому пляшку.

– Та пий. Я вже більш не хочу. І так вже дві прикінчив.

– Козир – чирва, – сказав Діма, поклавши колоду на середину столу.

– Де ти дівчат загубила? – спитав Ілля, розглядаючи свої карти.

– Вони в клубі танцюють. Сьогодні ж дискотека, – «побила» Пашину дев’ятку.

– А ти чого не там? – все не здавався хлопець.

– Я не по дискотекам, – я усміхнулась, викидаючи йому своїх дві сімки. Як же я давно не грала. Аж ностальгія.

         Ми зіграли кілька партій. За цей час я допила пиво і якось мені трохи повеселішало.

– Все. Я пас! – здався Паша. – Другий раз вона всіх нас взула. Здається це не випадковість. Я не хочу бачити ще одне фіаско.

– Вася, тебе хто в карти вчив грати? – Ілля загадково зиркнув на мене.

– Батько, – я усміхнулась.

– Ти там часом не махлюєш? Паша слідкуй щоб вона карти не никала.

– Я не вмію махлювати, – я похитала головою.

– Та твою мать! – вигукнув Діма вдаривши кулаком об стіл. – Третій раз.

– Вона не махлює, – Паша знизав плечами. – Що Дімон? Дівчина пошила нас всіх в дурні? – він усміхнувся.

– А нехай вона з Ваньою зіграє. Той стратег все так вирахує, що у Васі шансів не буде. Ваня, іди сюди! – покликав він. Ще й свиснув. 

         Я розхвилювалась, побачивши Виговського, який наближався до альтанки. Сердите обличчя, сигарета в руці і кроки з великим розмахом. Не треба прикладати особливих зусиль щоб зрозуміти що він розлючений.

– Вася? – він відшукав мене поглядом. – Іди сюди, сонце! – навіть оце його «сонце» не могло приховати від мене того сердитого тону.

– Знаєш, мені і тут добре, – відповіла я, перебираючи карти в руках. Грати вже однозначно ніхто не хотів.

– Ти що тут робиш? – він висмикнув колоду з моїх рук і запхав собі в кишеню.

– В карти грали.

– А телефон твій де? – в нього ледь іскри з очей не сипались.

– Та ось мій телефон, – я витягнула мобільний з кишені. – Вирубився чогось. Мабуть батарея сіла, – я кілька разів пробувала його увімкнути, та марно.

– Ти навіть не на ту кнопку натискаєш,– зітхнув Ваня, окинувши оком стіл. – Ви її напоїли? – прозвучало якось приголомшлено. – Вася, глянь на мене! – він присів поруч, пильно вдивляючись в мої очі.

– Та я випила трохи пива. Виговський, заспокойся!

– Так, їдемо додому!

Ще не встигла я нічого зрозуміти, як Ваня витяг мене з-за столу і повів до свого мотоцикла.

– Ні-ні, Виговський. Що це ти собі придумав? – я з усіх сил намагалась вирватись з його захвату. Але ніхто не сказав що у перевертнів він сталевий.

– Ми їдемо додому!  Якщо ти не хочеш щоб дядько дізнався де ти була цієї ночі, тобі краще мене слухатись!

– Та де я була? Грали з хлопцями в карти та й все. Між іншим з твоїми друзями. 

– Грали в карти та й все? А пили ви кока-колу, так?

– Та що з тобою таке, Виговський? – я шоковано вирячилася на нього.

– Дійсно, Вань, – до нас підійшов Ілля. – Все ж нормально. Та скільки вона там випила? Там може пів пляшки всього було.

– Пів пляшки? Це для тебе нормально, Ілюха. А їй і ковтка забагато. Я за неї відповідальний. Мені голову відірвуть якщо з нею трапиться якась халепа. А Вася – майстер потрапляти в халепи, – гаркнув Ваня ледь мені не в вухо. – Їдемо додому!

– А як же дівчата? – спитала боязко.

– Без тебе не пропадуть, – Виговський дістав ключі з кишені.

– Карти віддай! – я склала руки на грудях. Тільки тоді помітила як важко стояти на ногах. Певно я все-таки забагато випила того пива.

– Що? – Ваня роздратовано глянув на мене. – Не дам я тобі карти. Награлася вже!

– Не мені. Хлопцям віддай! – зітхнула, втомлено почухавши лоба.

         Ваня пробурчав щось нецензурне і простягнув колоду Іллі. Потім сів на мотоцикл і в очікувані витріщився на мене.

Чесно кажучи, мені більше не хотілося з ним сперечатись. Тому я, намагаючись тримати рівновагу, мовчки сіла позаду і міцно вчепилась за багажник.

– Знаєш, я не отруйний, – сказав хлопець, виїжджаючи на дорогу. – Радив би тобі трохи прихилитись до мене, якщо не хочеш випасти і зламати хребет.

– Я не випаду, – сказала впевнено. Проте все-таки взялась руками за його пояс. Сорочка була настільки тонкою, що я відчувала крізь неї жар тіла Виговського. І його міцний прес. І мене, трохи сп’янілу, це ще більше хвилювало.

Виговський хоч і сердився, проте їхав обережно. Зупинившись біля воріт, він заглушив мотоцикл і почекав поки я злізу. А тоді зліз і сам. Хоча я запевняла що в змозі дійти і без його допомоги.