Глава 29

Одягнувшись і отримавши настанови від дядька, я вийшла на вулицю. Це було вперше, коли я виходила в село погуляти і Вася дуже переживав. Сказав щоб до дванадцяти була вдома. Я не здивувалась би, якби зайшла в хату, а він ще з порогу заявив би «Дихни». Щодо алкоголю він мене теж попередив.

         Я ще навіть до гаража не дійшла, як побачила Виговського, що йшов до нас. Він був одягнений в нове і, судячи з усього, через це не став перестрибувати пліт.

Підійшовши ближче, він окинув поглядом мій одяг і задоволено усміхнувся. Йому мабуть було дивно бачити мене в такому. Вже звик до камуфляжних штанів, шортів і широких футболок. Не скажу що я дуже далеко відійшла від свого звичного образу. Правда ці сині джинси обліплювали ноги немов друга шкіра. Та й чорна футболка з білим ведмедиком на грудях здавалася досить милою. Довершували все білі кросівки і світло-сірий кардеган, який я тримала поки в руках.

– Що таке? – заправила волосся за вухо, збентежена відвертим розгляданням мого тіла.

– Нічого, – Ваня похитав головою. Здається він навіть сам розгубився.

Може краще було б піти одягнути камуфляжні штани? Але це було б зовсім по-ідіотськи.

Виговський то он як вирядився. Темні джинси, біла сорочка з коротким рукавом і модні чорні кросівки. Волосся хоч і безладно скуйовджене але якось інакше. Не так як завжди.

Він був дуже гарним. Аж занадто гарним, щоб йому подобалась така як я.

– Лишай свого залізного коняку, бо ми їдемо моїм! – сказав він нарешті.

– Ми не їдемо твоїм, – відразу ж заперечила.  

– Це було взагалі то не питання, – Ваня взяв мене за руку і потягнув на шлях.

– Виговський, ти чого розкомандувався? – я обурилась.

– От тільки не починай! Анька подзвонила, сказала щоб я тебе до них підкинув. Все одно по дорозі, – він сів і швидко повернув ключа. – Дозволь мені побути джентльменом, – усміхнувся. – Звісно не лімузин, але все ж краще ніж пішки плестись через все село.  

         Я нерішуче переступила з ноги на ногу. Потім все-таки сіла до хлопця. Якби почали тут сперечатись, то ще вийшов би дядько. І тоді нікуди мене не пустили б. 

Ми їхали мовчки. Ваня був серйозний і якийсь занурений у свої думки.

– Ви ж не збираєтесь пити? – спитав він під’їжджаючи до школи.

– Ти як дядько, – я зітхнула. – Що ми обов’язково маємо пити?

– А хто вас знає! – він усміхнувся. – Подзвониш мені, коли будеш іти додому! Я завезу, – хлопець зупинився і почекав поки я злізу.

– Може ти ще слідом ходитимеш? – спитала невдоволено.

– Треба буде – ходитиму, – він поглянув кудись мені за спину. – Точно ходитиму. З цією компанією я тебе саму не залишу, – він заглушив мотоцикла і вийняв ключ.

– Ти знущаєшся?

– Абсолютно серйозно.

– Ванюха, – пролунав позаду хлопчачий голос. – Я вже думав ти з України виїхав. Не бачу тебе в селі останнім часом. І як це ти умудрився сьогодні вийти?

Я хотіла відійти вбік, щоб Ваня міг спокійно поговорити зі своїми друзями. Але ця скотина схопила мене під лікоть і потягнула до хлопців, кинувши роздратоване «Познайомся з однокласниками!».

– Та часу немає щоб часто в село ходити, – Ваня усміхнувся. – Та й що це за наїзди, Стас? Я був минулого тижня.

– Хах, мене не було, – розсміявся той.

– Здоров хлопці! – Ваня перездоровкався з усіма трьома за руку.  –Знайомтесь! Це – Вася, – він по-свійськи закинув свою лапу мені на плечі. – Моя сусідка, наша однокласниця і дядькова проблема.

– Привіт! – я несміливо усміхнулась їм. – Виговський, ти мудак! – пробурчала, скинувши його руку з себе. – Головна проблема це ти.

– Так, дивись, – він ніби пропустив мої слова повз вуха. – Оцей русявий з усмішкою до вух – Стас. Він відбитий на голову тому не зв’язуйся з ним.

– Більш відбитий ніж ти?

– Набагато більше.

– Значить ми подружимось, – я усміхнулась хлопцю. Той у відповідь мені весело підморгнув.

– А оце справа коло нього – Ілюха. Він найспокійніший із нас.

– І найбільш адекватний судячи з усього, – хлопець простягнув мені руку. Він був трохи вищий від Виговського і худіший. І в нього на голові була смішна зелена кепка з-під якої виглядала світла чуприна.

– А оцей мовчазний хлопака – Пашка, – Ваня кивнув на останнього хлопця. – Це він мовчазний поки не вип’є. Не дай Боже, Вася, ти мені його образиш. Добрішої людини не знайти.

– Ти перебільшуєш, – Паша усміхнувся. Він носив великі окуляри в чорній оправі. І вони йому дуже пасували. Додавали якогось шарму чи що.

– Ти всіх запам’ятала? – спитав мене Ваня.

– Так, у мене хороша пам'ять на імена.

– Це тому ти досі називаєш мене Виговським?

– П’ять балів, Вась! – Стас розсміявся, похлопавши його по плечу.

 Далі Ваня відвів Іллю з Пашею щоб поговорити, залишивши нас зі Стасом осторонь.

– І що це в них там за секретики? – я підозріло покосилась на хлопців.

– У них завжди якісь секретики, – Стас усміхнувся. – А це… – він указав пальцем на мою щоку.

– Так, шрам на пів обличчя, – зітхнула я.

– Мені подобається, – він дивно усміхнувся. – Він тебе вирізняє з поміж інших. Не треба цього соромитись.

– Пишатись теж особливо нічим.

– Як це сталось? – тепер хлопець був серйозним. Не знаю чого Виговський називав його відбитим на голову. Мені він здавався непоганим. Хоча я знала його лишень п’ять хвилин.

– То був нещасний випадок, – просто відповіла я. Я не хотіла вдаватись в подробиці.

– Неприємна тема? – Стас виявився кмітливим.

– Так, – кивнула.

         Хлопці нарешті побалакали і вернулись до нас. Ваня лишень чомусь підозріло зиркав то на мене то на Стаса.

– Ну, і куди ви далі? З нами, чи у вас побачення? – спитав той.

– Що? – обурилась я. – Він мене просто підвіз.

– Вася, всі так наполегливо хочуть нас звести, – почав Ваня, хитро дивлячись на мене. – Навіть Анька мені сьогодні натякала. Може нам варто задуматись про…