Глава 27

***

Вівторок, 30 серпня

– Біс, – Виговський запитливо глянув на мене, тримаючи книжку закритою.

– Убиває хазяїна, залишаючи для себе тіло. Один із найбільш небезпечних і сильних демонів. Здатен проникати у думки людей і зводити їх з розуму, – відповіла я, згадуючи написане. Майстер не жартував. Тепер школа хранителів все більше почала нагадувати школу. І теорію ніхто не відміняв. І Виговського в ролі мого вчителя теж.

Ми вже десь годину стовбичили у вітальні, час від часу лякаючи дядька моторошними фактами з життя демонів. Хоча він робив вигляд що слухає телевізор і лагодить чайник.

– Як його убити? – Ваня навіть не дивився щоб перевірити. Боже, і звідки він все це знав?

– Відрубати голову, – я знизала плечами.

– А ще? – погляд Виговського нагадував мені мого минулого вчителя історії. Такий самий серйозний і чіпкий. Ну і проникливий як і в його бабусі. – Срібло в серце. Срібло діє на всіх демонів, – тон такий самий серйозний.

         Я покосилась на нього, намагаючись згадати, та нічого не виходило, тож я просто кивнула. Але коли Ваня незадоволено похитав головою, зрозуміла що даремне так зробила.

– Срібло діє не на всіх, Вась. Ти не вб’єш біса в серце. Тільки відрубати голову,  – він зітхнув. – Ти погано вивчила, – з докором глянув на мене.

– Занадто багато інформації для мого мозку, – відібрала в нього книжку. – Чого б не винайти якусь одну універсальну зброю яка вбиває всю нечисть?

– Для цього Влад створив хранителів.

– Якщо магія хранителя вбиває будь-яку нечисть, то для чого всі ці мечі, пістолети?

– Бо магія хранителя не безкінечна, – хлопець невесело усміхнувся і похитав головою. – Давай зробимо перерву! Зганяємо в магазин. Я страх як хочу морозива, – він піднявся на ноги і скуйовдив своє чорне волосся.

– Вась, даси двадцятку? –  з надією глянула на чоловіка. Морозива мені теж хотілось.

– Так, гроші в мене є. Я пригощаю, – заявив Виговський. – Дядьку, ви не проти? Ми вернемось скоро.

– Та їдьте. Тільки дивись за нею! А то причепиться якась ваша скарлака, – він усміхнувся. Як він довго реготав з цієї скарлаки. Хоча цей демон насправді був дуже небезпечний.

***

– Йдеш зі мною? – спитав хлопець, коли ми під’їхали до магазину.

– Я краще тут почекаю, – крізь прозорі двері, я помітила знайому білявку. Не хотілося перед нею світитись.

– Добре, – Ваня зітхнув, прослідкувавши за моїм поглядом. – Я вернусь через хвилинку.

Його хвилинка тягнулась безкінечно довго. Я вже навіть почала панікувати, помітивши як компанія нетверезих молодиків підозріло зиркає на мене. Але одного серед них я впізнала. То був той Саша, знайомий Виговського. Він весело підморгнув мені. Я лише несміливо усміхнулась і в той же момент помітила Виговського, що виходив з магазину.

– Так-так-так, – Ваня усміхнувся, підходячи до мене. – Я тобі там морозиво купую, а ти до інших заграєш? – це вже тихіше.

– Боже, Виговський. Хоч би я вміла загравати. Навидумуєш собі всяких нісенітниць, – пробурчала, починаючи червоніти. 

– Можеш на мені потренуватись, – тихо, але якось зовсім серйозно. Я зиркнула на нього, але, побачивши такий же серйозний вираз обличчя, зашарілась.

Компанія того Саши десь пропала, але біля входу все-одно була купа народу. Ваня ледь не з усіма привітався, потім заговорився з одним із хлопців. Я, засунувши руки в кишені, чекала його.

         Раптом задзвонив мобільний. Дядько мабуть вже почав хвилюватись. Та це був Руслан.

– Слухаю, – відповіла, відійшовши подалі від натовпу. 

В той же час помітила, як до Виговського підійшла якась дівчина. Ростом десь трохи менша за мене і худіша. Злегка кучеряве русяве волосся гарно лежало на плечах. І одягнута вона була зі смаком. Темні джинси, бежева кофтинка чи то блузка і сліпуче білі кеди. Я на її фоні почувалась бомжом. І чомусь в грудях неприємно стисло, коли Ваня усміхнувся їй. Так, Вась, зосередься.

– Вибач, що ти казав? – перепитала Руслана. Він хвилину вже щось щебетав, а я прослухала.

– Питаю, все нормально у вас там? Ніякої нечисті на горизонті?

– Я не знаю. Зараз все нормально. 

– Як тренування з Тарасом?

– Бойові прийоми. Вправляння з мечем трохи проходили. Але після того, як я йому ледь не розрубала ногу, він вирішив відкласти це на потім. Ну і з пістолетами в мене не дуже. Не ту людину Влад зробив хранителем, – важко зітхнула.

– Все вийде з часом, – я по голосу відчувала, що він усміхається. – Я сьогодні в дві зміни на полюванні. Завтра в обід попрактикуємося з магією. Добре виспись! І не тиняйтесь зараз по селу! Заморили вже бідного Макса, – він зітхнув. – Гаразд, на добраніч тобі!

– На добраніч, Русь! – я відключилась. Душу приємно гріло те, що він турбується за мене. Чи це просто через те що я хранитель?

– Вась? – Виговський гукнув мене махаючи рукою, мовляв іди сюди.

Я, глибоко вдихнувши, рушила до них. Не так вже й багато людей на мене витріщалося, як мені спершу здалось. Більшість була зайнята своїми балачками. – Знайомся, це Анюта, – він кивнув на ту гарненьку дівчину. – Наша однокласниця.

– Дуже приємно! – вона, по-дружньому усміхнувшись, обняла мене. Хоча знайома розгубленість промайнула в її погляді.

Часом я забувала як виглядаю. Погляди оточуючих нагадували мені про це. Можливо тому не любила людні місця.

– Мені теж, – відповіла я трохи збентежено, відійшовши поближче до Виговського.

– Вона просто скромна трохи, – усміхнувся Ваня, закинувши руку мені на плечі і притягнувши під бік.

Очі Анюти якось хитро засяяли, коли вона це побачила. Дівчина навіть більше усміхатись стала. І я, відчуваючи що це щира посмішка, навіть трохи розслабилась. Мабуть вона не з тих Таніних, що впадають за Виговським.

– Ви ще побудете чи додому вже? – Аня з надією глянула на нас.