Глава 26

Понеділок, 29 серпня

         Прокинулась я від гарячого дихання, що лоскотало шию. Судячи з відчуттів, вовка вже не було. Чи то перелякавшись, чи то засоромившись, я обережно відповзла від Виговського, пильнуючи щоб не розбудити його. Але він все так само мирно сопів.

Спросоння я ще не дуже тямила де я, і що це за одяг на мені. А потім спогади про вчорашній вечір немов лавиною обрушились в пам’яті,

змушуючи здригнутись. А від усвідомлення того, що хлопець за моєю спиною повністю голий, мої щоки вкрились рум’янцем. Я якось не думала, що він так швидко обернеться. Але й лишити його отак не могла.

Піднявшись, я підчепила край покривала і, намагаючись концентруватись на обличчі Виговського, обережно вкрила його. Він заворушився, щось нерозбірливо пробурмотів, але здається не прокинувся.

Вийшовши з кімнати, я полегшено зітхнула. Ще стояла якусь хвилину намагаючись заспокоїтись. Боже, це ж просто тіло. І я не дивилась. І взагалі…

– Вась? – чийсь незнайомий голос збоку.

         Я аж підскочила від несподіванки.

– Ти чого тут? – хлопець, усміхаючись, підійшов ближче. Я вже бачила його раніше, але ще не з усіма хранителями познайомилась. Взагалі хранителя легко було впізнати. Вони за будовою тіла всі були однакові. Високі, натреновані, зі схожими татуюваннями які не обмежувались лише спиною. Але цей вирізнявся серед інших своєю широкою щирою посмішкою. Я ще не бачила його похмурим. Здавалося це була особливість Тараса.

– Я – Богдан, – хлопець підійшов ближче і простягнув мені руку. Його світле волосся було мокре і скуйовджене, а на плечах лежав рушник. Видно з душу тільки що.

– Вася, – я потиснула його долоню. – Ну ти і так знаєш, – потупилась, подумки давши собі ляща.

– Ти чого тут топчешся? – він тихо розсміявся.

– Ванну шукаю, – ляпнула перше що спало на думку. Хоча досить слушна була думка.

– Он вона, – хлопець кивнув на двері. – Чисті рушники знизу у шафці.

– Дякую! – я несміливо усміхнулась.

– Ти тільки не затримуйся. Там Майстер через десять хвилин збори в холі влаштовує. Гадаю, ти маєш там бути.

– Добре, – я кивнула і, більше не чекаючи, закрилась у ванній.

Якщо чесно, я уявляла її трохи не такою. Не такою домашньою. І цей жовтий колір кахлів з чудернацькими візерунками чомусь викликав посмішку.

Я швидко глянула на себе в дзеркало. Волосся скуйовджене, очі заспані, а у Вовиній футболці, я взагалі була схожа на ведмедя. Мені навіть стало соромно, що Богдан бачив мене такою.

Знявши одяг і закрутивши волосся у вузлик, я швидко залізла під душ. Часу щоб лежати у ванній в мене точно не було.

– Залишитись тут не така вже погана ідея, – пробурмотіла, виймаючи рушник з шафки. Він пахнув чимось солодким і приємним. Хоча запах Виговського мені чомусь більше подобався.

         Швидко одягнувшись, я вийшла в коридор. І ледь не збила з ніг Руслана.

– Я за тобою, – хлопець окинув мене поглядом. – Де твої речі?

– Там, – я кивнула на кімнату, де нас вчора лишив Вова.

– Гаразд. Немає часу на переодягання, – хлопець підштовхнув мене вперед. – Досить копошитись! Ти і так дуже гарна, – усміхнувся він, спостерігаючи як я розправляю волосся.

– Хороший жарт, – пробурчала зашарівшись.

– Ех ви, дівчата, – хлопець зітхнув.

         Ми прийшли одними із перших. Руся кивнув мені на крісло, а сам вмостився на дивані коло Вови. Потроху підтягувалися і інші. Деякі ще сонні, а деякі бадьорі і у повній бойовій готовності. Бойовій в прямому сенсі.

– Ми зазвичай виходимо на полювання не водночас, – тихо пояснив Руслан. 

– А для чого збори? – прошепотіла, помітивши погляди хлопців, які вони кидали на мене.

– Тебе це не порадує Вася, але зараз ми будемо говорити про тебе, – долинув голос Льоші збоку. Вони з Тарасом присіли на диван навпроти.

– Тут тільки круглого столу не вистачає, – пробурмотіла, намагаючись приборкати своє хвилювання.

Майстер, так само як і більшість хлопців, усміхнувся. Ми дійсно сиділи так, що це більше нагадувало коло. Але от надзвичайно похмуре обличчя Тараса і його погляд зосереджений на підлозі, не віщували нічого веселого. – І що про мене будемо говорити?

Я в принципі здогадувалась про що і прекрасно усвідомлювала, що справа серйозна, якщо він зібрав всіх хранителів. Боже, нехай би це все закінчилось. Я ж не хочу нікому нічого поганого. Просто зупини це все.

– Просто у зв’язку з вчорашніми обставинами… – почав він. – Ми всі занепокоєні, Вась, – чоловік важко зітхнув. – Такого ще ніколи не траплялось. Дівчата не були хранителями. І не… – він чомусь зупинився обернувшись праворуч. З коридору якраз вийшов Виговський. Я ще більше рознервувалась, коли його погляд пробігшись по хлопцях зупинився на мені.

– Іван, ти маєш повне право бути тут присутнім. Сідай коло Васі, – Майстер порушив тишу, яка запанувала в холі.

Крісло було досить широким, але все ж таки наші з Ванею ноги торкались одна одної. Я не дивилась на нього. Я взагалі тепер ні на кого не дивилась. Хотілося просто щезнути.

– Як ти почуваєшся? – Льоша знову звернувся до нього.

– Добре, – Виговський кивнув.

– Ох, перевертні. Вони навіть будучи при смерті казатимуть що все чудово, – чоловік усміхнувся.

– Які вже є, – Ваня знизав плечами. – Якщо ви збираєтесь карати Васю, то вона ні в чому не винна, – рішуче сказав хлопець. – Це я вліз не туди куди треба.

Я приголомшлено глянула на нього, та він зробив вигляд що не помітив цього.

– Куди ти вліз? – Майстер ледь стримував посмішку. Не знаю як іншим, а мені ця ситуація не здавалась веселою. Для чого Виговський таке сказав? В нього дах поїхав чи що?

– Батько завжди учив, що не можна ставати на шляху у хранителя, тим паче у ловця, – пробурмотів Ваня. – Я отримав заслужено.

– Виговський, – я обурено глянула на нього.

– Вася, я знаю що говорю, – він похитав головою.