Глава 25

– Вася, Вася, ти мене чуєш? – долинув до мене чийсь глухий голос.

Я повільно розплющила очі і безтямно озирнулась навкруги. Здається було чиєсь авто. Косий за кермом кидав на мене схвильовані погляди.

– Що за чорт? – прохрипіла, намагаючись розщепити пасок безпеки, який, як мені здавалось, занадто здавлював груди. – Де Виговський? Йому треба… – я почала дратуватись, бо той клятий ремінь ніяк не відстібався.

– Він на задньому сидінні, – швидко кинув Ігор, слідкуючи за дорогою.

         Я миттю облишила пасок і обернулась. Ваня все так само був без свідомості, а на одній із вилиць у нього темніла пляма. Мабуть рана.

– Що з ним? – на душі у мене похололо. Він же перевертень. Де його та швидка регенерація?

– Не знаю що у вас там сталось, але… Я підозрюю що є декілька закритих переломів. І він не приходить до тями. Оцьому я вже зовсім не можу знайти пояснення, – хлопець швидко викрутив кермо і повернув на нашу вулицю. В будинку Виговського світилось, значить було ще не дуже пізно.

– Чого ти приїхав?

– Твої хранителі попросили. Зараз один з них буде тут. Руслан чи як там його. На вряд чи його звичайними ліками піднімеш, якщо вже такий кіпіш.

Він зупинився коло двору Виговського і збирався вийти. Та я схопила його за руку і потягнула назад.

– Може не треба, Косий. Не в нього дома. Його рідні будуть хвилюватись.

– Вась, звісно будуть хвилюватись.

– Косий, вони мене зненавидять. Вони… Я не маю сил для цього. Краще потім, – сльози покотились по щоках.

– Вась, ти про що? – хлопець нерозуміюче глянув на мене.

– Це я, Ігор. Це через мене він зараз… – відвернулась до вікна, не в змозі витримати. Боже, краще б я померла. Хай би той відступник чи той його посіпака вбив мене ще там біля школи.

         В машині запанувала цілковита тиша. Я не бачила обличчя Косого, але відчувала напругу яку він випромінював.

– Тобто, Вась? Що ти маєш на увазі? – його голос недовірливий і хрипкий.

– Боже, Косий, не питай зараз. Просто допоможіть йому. Але не вдома у нього. Давай вже краще у мене. Дядька немає, – я похитала головою. Нехай би це було сном. Ще мить і я прокинусь. Але сон все тривав.

         Я здригнулась, коли у вікно зі сторони Ігоря хтось постукав. Хлопець швидко опустив його.

– Ми заберемо їх у школу хранителів, – це був Руслан.

Косий не сперечався. Лише кинув на мене схвильований погляд і відстебнув мій пасок. Я тремтячою рукою відчинила двері і вийшла на вулицю.

– Можеш з нами. У нас майже всі хлопці на полюванні. Гадаю допомога знадобиться, – Руслан знову звернувся до Косого.

         Я зустрілась з похмурим поглядом хранителя, перш ніж щось торкнулось моєї руки і все закрутилось. За мить я опинилась посеред холу. Тарас відпустив мою руку і обвів мене таким самим поглядом як і Руся.

         Це був кінець. Я знала що ненависть збоку рідних Виговського неминуча. Але я зовсім не очікувала такого від хранителів. Хоча я їх прекрасно розуміла.

         Здається Тарас хотів щось сказати, але в цю ж мить в холі явились Руслан з Косим. Виговський висів, перекинутий через плече хранителя. 

– А він тяжчий ніж здається, – пробурчав хлопець. – Вася залишається з тобою. І краще виведи її на вулицю, – він навіть не глянув на мене.

         Я, не сперечаючись, попрямувала за Тарасом. Ми присіли на порозі і мовчали декілька хвилин. Не треба було багато розуму, щоб здогадатись що вони знають. Анафей  вже певно доповів про все.

– Він сказав мене вивести, щоб я не накоїла ще якоїсь біди? – я старалась зберегти голос твердим, але він все одно тремтів. Мене всю трясло.

– Просто щоб ти не чула, – зітхнув хлопець. – Вони будуть зрощувати кості. Найгірше що він має бути при тямі, а знеболювальне на перевертнів не діє. Це мабуть пекельно боляче, – хранитель нервово скуйовдив своє волосся.

         Ми сиділи в тиші хвилин десять. Я вже не знала куди подітись. Хотілося просто зачинитись десь і забутись. Хоча я вже давно зрозуміла що це все не сон. І ця жорстока реальність давила немов кам’яна брила, покладена мені  на плечі.

– Вась? – долинув голос Руслана з-за дверей. – Ходи зі мною!

         Я схвильовано зиркнула на Тараса і піднялась на ноги. Серце у мене калатало мов божевільне. Руся не промовив жодного слова, поки ми йшли коридором. Він відчинив двері і став чекати поки я зайду. Я ж завмерла в оціпенінні, дивлячись на вовка, що стояв посеред кімнати і сердито виляв хвостом.

– Вась, у нас немає часу на роздуми. Заходь! Нам треба твоя допомога, – Руслан підштовхнув мене всередину. Я швидко оглянула Вову з Косим, які стояли біля перекинутого металевого столу. Перший, сердито лаючись, перемотував бинтом закривавлену руку.

         Я перелякано глитнула, не в змозі рушити з місця. У мене здається навіть серце битись перестало. Зараз цей вовк тут мене і загризе. Хоча беручи до уваги те, як я з ним вчинила – це заслужена відплата.

Коли перевертень ступив крок, я позадкувала. В нього просто був такий погляд, немов би перед ним шмат м’яса поклали. Ну з біологічної точки зору, я і була шматком м’яса. Але я якось не так уявляла собі свій кінець.                                            

– Вася, заспокойся! Він тобі нічого не зробить, – Руслан зітхнув. – Просто йому зараз боляче. А вони в такі моменти нікого не підпускають. В нас він вбачає загрозу.

– А я йому зовсім не загрожую, правда? – я іронічно усміхнулась, відчуваючи як до очей знову підступають сльози.

– Це зовсім інше. Ми потім поговоримо на цю тему, – він ще важче зітхнув.

         Вовк все так само не зводив з мене очей. Потім ніби наважився і почав підходити. Судячи з того як накульгував, в нього ще щось із лапою було. Я, не в змозі побороти страх, позадкувала. Але дуже скоро наткнулась спиною на стіну.

– Хіба він ніколи не обертався перед тобою? – Вова якось задумливо зиркнув на мене.