Глава 24

– Виговський, ти впевнений що він з’явиться саме тут? – я схвильовано зиркнула на зборище біля «Топольки». В основному молодь. Ну і ще діти бігали по шляху, або каталися на велосипедах.

Я нервово вчепилась в кермо, відчуваючи на собі зацікавлені погляди. В мене було лише одне бажання – розвернутись і поїхати геть звідти.

– Перестань ти вже боятись людей. Вони тебе не вкусять, – пробурчав хлопець злізаючи з мотоцикла. – Нам треба підійти ближче. 

         Я, подумки проклинаючи його і цю довбану силу хранителя, неохоче поплелась за Ванею.

– Йому треба харчуватись. А вони люблять людні місця. Хоча краще його все-таки відвести в якийсь темний куток, – тихо сказав хлопець, беручи мене за руку. – Даси мені знати якщо відчуєш!

         Я кивнула. Хоча єдиним що я в цей момент відчувала і що мене хвилювало була гаряча долоня Виговського. Ніколи не думала що такий, здавалося б простий дотик, може бути настільки приємним.

         Ми підійшли до компанії біля альтанки. Виговський привітався з якимись своїми знайомими, але я нікого з них не знала. Довелося чекати поки хлопець потеревенить зі своїми друзяками, яким на вигляд вже давно було за двадцять.

         Я озирнулась, відчуваючи як мурашки побігли по спині. І це відчуття з кожною секундою ставало дедалі сильніше. Серце раптом закалатало в грудях і дихання збилось. Якесь дике, досі незнайоме бажання розгоралося всередині.

         Здається хтось щось сказав до мене, але я пропустила повз вуха. Мені здавалося що ще хвилина і я зовсім перестану себе контролювати.

– Вася – Дорошенка племінниця, – Ваня поклав руку мені на талію і притягнув до себе під бік. Я помітила схвильований погляд, який він кинув на мене.

– Я – Саша, – хлопець, що стояв навпроти нас, усміхнувся і простягнув мені долоню. 

– Вася, – я потиснула її, нервово озирнувшись навколо. Бажання збільшувалося і встояти на місці ставало все дедалі важче. Але рука Виговського, яка досить міцно притискала мене до нього, не давала ступити і кроку. Та й чесно кажучи, той його лісовий запах трохи заспокоював.

– То твій мотик? – Саша усміхнувся мені. – Даси покататись?

– Ще чого, – хмикнув Ваня, не даючи мені слова. Його рука вже навіть боляче впивалась у мій бік. – Ти його втрощиш ще на першому повороті. Тим паче ти вже хильнув трохи. 

– Та ну вас! Я все одно не по мотоциклах, – хлопець відмахнувся. – То що, може ви з нами посидите? – він кивнув на альтанку.

– Та ні. Вибачай! У нас ще справи є. – сказав Ваня.

– Знаю я ті ваші справи, – Саша хитро усміхнувся, підморгнувши Виговському.

         Він ще щось там говорив, але я вже не слухала. Спіймавши на собі погляд одного із цієї компанії, я підозріло оглянула його. Худий, трохи вищий за мене, з розтріпаним русявим волоссям і якимись неймовірно блакитними очима. Руки тримав в кишенях широких чорних шортів. Виглядав він якимось занадто серйозним, на противагу своїм друзям. І якось похмуро витріщався на мене. 

         На вряд чи багато кому знайоме відчуття, яке опанувало мене в той момент. Я навіть сама перелякалася і вчепилась пальцями у футболку Виговського. В цей момент мені хотілося тільки одного – вбити того хлопця. Здавалося, я бажала цього кожною клітиною.

– Гаразд, народ. Потім десь зустрінемось, – Ваня підштовхнув мене до входу в магазин. – Саня, багато не пий! – він підморгнув хлопцю.

         Не давши толком отямитись, Виговський затягнув мене всередину і посадив за стіл. Потім пропав десь, але вже скоро вернувся з пляшкою мінералки в руці.

– Випий! – він простягнув її мені і присів навпроти.

         Я тремтячою рукою відкрутила кришечку і зробила кілька ковтків. Потім зажмурилась і видихнула, намагаючись побороти в собі те дике бажання.

– Хто це? – нетерпляче спитав Ваня.

– Той, у зеленій майці, – я прихилилась до стіни.

– Вітя? – хлопець був якийсь задумливий.

 – Але він не виглядає як демон. Я не бачу його справжньої суті.

– Просто сильний демон. Часом вони таке можуть. Ти ж його відчуваєш?

– Мені нестерпно хочеться звернути йому шию. Ти навіть не уявляєш наскільки, – я нервово глитнула.

– Це все інстинкти хранителя. Ви запрограмовані на те щоб убивати нечисть. Просто інші уміють контролювати цю силу.

– Боже, і для чого мені це все? – я швидко зморгнула сльози. – Мене так тягне до нього, – я ковтнула ще води. – Він не втече?

– Ні. Він буде триматись якомога ближче. Його так само тягне до тебе.

– Треба якось відділити його від тієї компанії. Чи ти хочеш виганяти демона прямо там в альтанці? На очах у інших.

– Треба якось відділити, – повторив Виговський. – В принципі він піде за тобою куди завгодно.

         Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтись. Але було досить важко всидіти на місці. Мені тоді хотілося вбити і Виговського. Я відчувала пустоту всередині і мені треба було чимось заповнити її.

– Ходімо! Пройдемось до школи, – Ваня взяв мене за руку і більше нічого не кажучи, повів з магазину. Компанія того Саші вже сиділа в альтанці і гомоніла. До нас їм діла не було. Але я помітила напружений погляд Віті, направлений в нашу сторону.

         Ваня обійняв мене рукою за плечі, відводячи подалі від магазину. З боку цей жест може і здавався милим чи дружнім, але ніхто не знав з якою силою він це робив. Мені здавалося ще трохи і він мені щось зламає.

На дворі вже сутеніло. Коли ми зайшли на територію школи, мене вже трясло як у лихоманці.

– Вася, чуєш, глянь сюди! – Ваня взяв моє обличчя в свої руки, змушуючи дивитись на себе. – Не дозволяй своїй силі брати верх. Контролюй її.

– Я не можу, Виговський, – відчула як сльоза котиться по щоці. – Всередині мене ніби порожнеча. Я знаю що її треба заповнити.

– Не слухайся цього бажання! Порожнеча мине. Просто потерпи!

Він іде сюди, – хлопець покосився кудись мені за спину. Я буквально відчула як повітря навколо ніби наелектризувалось. – Ти як? – якось занадто схвильовано спитав Ваня. Мені навіть на мить здалося, що в його очах промайнув страх. Проте, гадаю, боявся він не демона.