Глава 22

Руслан явився в обід і, як і обіцяв, забрав мене у школу. Цього разу він перемістив нас до входу. Стара будівля, з червоної цегли і чудернацької ліпнини по всьому фасаду, була схожа на замок. З усіх боків її оточував високий ліс, за яким важко було розгледіти хоч щось.

– Ти зводиш мене у гори? – з надією глянула на хлопця.

– Зводжу, але не сьогодні. Ходімо! – хлопець, не даючи нічого толком роздивитись, поволік мене всередину.

А в середині все було не таким доісторичним як я очікувала. Підлога викладена плиткою, сучасні меблі. Ніяких статуеток, вазочок, зовсім нічого такого що збирало б пилюку.

Ми стояли посеред великого холу. Звідси, через скляну стелю, можна було побачити темні хмари, що збиралися на небі. На цей замок насувалася гроза.

Меблі меблями, а от стіни тут були розмальовані дивними фресками. Та й вітражі у вікнах були незвичайні. Картинки на них рухалися.

Я про всяк випадок потерла очі, думаючи що то мені здається. Руслан позаду мене весело розсміявся.

Я підійшла до вікна і зачаровано витріщилась на вітраж. Хлопець на ньому був ніби з обкладинки. Коротке смоляне волосся, мужнє обличчя з вольовим підборіддям, і глибокі сині очі. Я опустила погляд нижче. Ну чого мене завжди оточують напівголі мужики? На цьому крім чорних штанів нічого не було. Навіть черевиків. Він лукаво усміхнувся і прихилився боком до стіни, розглядаючи мене.

– Я що в Гаррі Потер потрапила? – простягнула до нього руку та її вмить перехопили.

– Не треба, Вась! – хранитель несхвально похитав головою

– Чого? – здивовано глянула на Руслана.

– Це анафей – посильний хранителів.

– Тобто? Він живий?

– Не зовсім. Анафеї – нематеріальні створіння. Це типу духи. Їх можна побачити тільки у віддзеркаленнях. Це Макс.

Хлопець, мило усміхнувшись, помахав мені.

– Слухай, я здається закохалася, – я ковтнула слину. Руслан, із загадковою посмішкою на обличчі, переглянувся з Максом.

– Він говорить? – я не відводила від анафея очей.

– Ні, –  хлопець похитав головою. – Анафеї німі. Вони спілкуються думками. Ти поки що не можеш їх чути. В тобі ще мало сили. І не раджу його торкатись. Це не зовсім приємне відчуття, – хлопець скривився. 

– А що вони роблять? 

– Це служба доставки інформації. Все, що потрібно хранителям, знаходиться у них тут, – Руся постукав себе пальцем по скроні. – До речі, вони непогані зв’язкові. Свого роду живий телефон, якому не потрібна мережа і акумулятор. Льоша приставив Макса слідкувати за тобою. Тому я знатиму чи сама ти, чи краще не шокувати людей коло тебе.

– Що значить приставив? 

– Щоб ми знали що з тобою не трапилося нічого поганого, – він серйозно глянув на мене. – Нам вже час. Пішли! – я не встигла запротестувати, як хлопець потягнув мене кудись далі. – Зроблю тобі швидку екскурсію по школі, – він усміхнувся. – По суті це наш дім. Принаймні на ті роки, поки ми вчимось бути хранителями. Хтось ще навчається, хтось працює, але більшість часу ми проводимо на тренуваннях і полюваннях.

– Яких полюваннях? – я підозріло зиркнула на хлопця. Щось мені здавалось що полюють вони не на зайців.

– Практичних, – Руслан був дуже серйозним. – Магія на полігоні за школою –це одне. Зовсім інше – серед людей в місті. Там ти маєш перейматись не тільки тим, як убити нечисть, але ще й тим, як зробити це непомітно. Так щоб звичайні люди не побачили того, ким ти є насправді. Ну і сліди треба замести після себе.

– Ти багато вбив? – спитала тихо. – Ну, нечисті, – додала вже зовсім невпевнено.

– Багато, – Руслан неохоче кивнув. – Не сказати б що я пишаюсь такими досягненнями, – зітхнув важко. – Оце ліве крило, – він показав рукою на два коридори. Біля стіни були ще сходи наверх. – Тут здебільшого наші кімнати. В кожного своя. Я живу на другому поверсі з Близнюками. На першому Володя, Богдан і Тоха, – хлопець тикнув пальцем прямо. – На третьому всі інші, включаючи Майстра. З десяток кімнат ще вільні. Колись хранителів було більше, тому і кімнат так багато, – він зітхнув. – Праве крило цікавіше, – пішов в протилежну сторону від тих коридорів, тягнучи мене з собою за руку. – Отут бібліотека, – ми оминули масивні дерев’яні двері. – Це зброярня, –  кивнув на наступні. Ті виглядали більш надійними і неприступними. Металеві, з кодовим замком. Я лише запитливо зиркнула на Руслана. – Там зброя, Вась. Ми не можемо тримати їх навстіж, – хлопець якось дивно усміхнувся і підштовхнув мене вперед.

Зліва від зброярні був кабінет майстра. Далі йшов лазарет, де Володя латав покалічених хранителів. В цьому ж крилі була столова. На кухні господарювала Варвара Петрівна – мила жіночка років п’ятдесяти на вигляд. Трохи повненька, але це навпаки було їй до лиця. Є такі люди яких повнота зовсім не псує. Особливо вже коли вони так лагідно усміхаються.

– Нащо ж ви, Русланчику, дитину в таке втягуєте? Чи вам хлопців мало своїх? – вона незадоволено похитала головою. Її злегка хвилясте рудувате волосся ледь діставало плечей.

– Та хіба ж ми винні, Варваро Петрівно?! Як Влад вирішив так, то вже ми нічого не змінимо, – він зітхнув, з жалем дивлячись на мене. Чомусь мені все більше і більше здавалось, що хранителем бути не дуже то й весело.

– Ви ж дивіться мені, не ображайте її. Хранитель хранителем, але вона ж все-таки дівчинка, – жінка погрозила йому вказівним пальцем.

– Добре. Не ображатимемо, – Руслан усміхнувся. – Ми вже підемо. А то ще купа справ. І так не встигаємо.

         Попрощавшись з Варварою Петрівною, ми вийшли назад в коридор.

– Хто такий Влад? – я запитливо глянула на хлопця.

– Влад, по суті, є батьком хранителів. Він нас створив. Проте його мало хто бачив. Це свого роду дух, безсмертний маг.

– Типу анафея?

– Ні, – хлопець, усміхнувшись, похитав головою. – Влад вища сила. Він є первородним джерелом магії.

– Він типу як Бог для хранителів?

– Щось на кшталт, – хлопець кивнув.