Глава 21

***

Неділя, 28 серпня

Ранок почався не дуже добре. Виговський розштурхав мене ще з самого рання і сказав одягатись.

– Ти чого? – я позіхнула, вийшовши до нього у двір. Сонце ще тільки сходило і було доволі прохолодно. А цей стояв в одних спортивних штанях. До того ж ще й босий.

– Ще одна нечисть в селі. Я внюхав її. Думаю це демон, – він видихнув дим і, кинувши сигарету, на землю притоптав її. До того ж босою ногою. Навіть не поморщився.

– Ти зі своїми сигаретами багато внюхаєш, – пробурчала я. – Що то за демон?

– Не знаю. Не розібрав. Але треба його найти.

– Виговський, я пів ночі не спала, а ти приходиш вдосвіта і торочиш про якихось демонів. Це не могло почекати хоча б ще годинку? І взагалі, де ти був? – я зняла з його волосся сухий листок.

– Я бігав. У лісі, – неохоче зізнався він. – Вовку часом треба давати волю, – додав хлопець помітивши мій скептичний погляд. – А ти чого пів ночі не спала?

– Не хотілося,– я знизала плечами.

– Мене під боком просто не було, – він лукаво усміхнувся.

– То де твій демон? – зашарівшись, я швидко перевела тему.

– Вже в селі десь. Я взяв слід у лісі за кілометрів п'ятнадцять, але за трасою він обірвався. Напевне хтось машиною підвіз. Вони вміють маніпулювати людьми. Тому треба знайти його, поки не накоїв лиха.

– І кого ти хочеш знайти в селі о шостій ранку? Зараз тільки корови вигонять. Він певно десь ховається.

– Більшість демонів не мають свого постійного тіла. Тому вони вселяються в когось.

– Ти хочеш сказати, що хтось з нашого села зараз одержимий демоном?

– Так. А якщо взяти до уваги, що в нашому селі майже дві тисячі людей, знайти його буде не так просто. На мій нюх можеш уже не сподіватись. Запах одержимого блокуватиме запах демона. Його можна почути тільки в перші півгодини, коли він «обживається» в тілі.

– Слухай, Виговський, може ти сам демон? – я підійшла ближче і уважно оглянула його.

– Вася, – голос хлопця звучав чомусь хрипко і низько. – Ти взагалі нормальна? – він скуйовдив своє волосся.

– Щось ти якось дуже занервував, Виговський, – я підозріло зиркнула на нього і відійшла вбік. – І як нам шукати тут твого демона? – безнадійно оглянула шлях.

– Ти маєш його відчувати.

– Легко сказати, – я зітхнула. – Як я маю його відчувати? – присіла на поріг і взялась руками за голову.

– У тебе має бути своє особливе хранительське чуття. Я не знаю що саме це таке, але воно як маячок, який вказує шлях. Просто треба сконцентруватись і довіритись своїм відчуттям, – він присів поруч.

– Довіритись відчуттям? – я усміхнулась.

– Так, – Виговський кивнув. – Заплющ очі! Давай-давай! – він помітив мій скептичний погляд. – Я цілком серйозно. Закрий очі! Розслабся!

         Я не зовсім вірила що з цього щось вийде, але робила так як він казав. 

– Глибокий вдих-видих, – вже тихо продовжував хлопець. – Розслабся! Прислухайся до навколишніх звуків!

– Знаєш, в тебе дуже гарний голос, – я усміхнулась. Навіть не знаю для чого таке ляпнула. Хоча це справді було так. Але Виговський чомусь замовк.

– Вась, не відволікайся добре? – сказав нарешті. – Ти маєш концентруватись на собі. На своїх відчуттях. На тому що говорить тобі твоє тіло.

– Я хочу їсти. Це рахується? – я ледь стримувала посмішку.

– Знайшла коли думати про їжу, – так і відчувала що він закотив очі. – Сконцентруйся! – вже суворо.

– Добре, – я важко зітхнувши, кивнула.

         Концентруватись на тому що говорить тіло. А що воно може говорити? Та я звертаю увагу на це тільки коли мені щось болить.

         Я не відразу помітила як навколо все стихнуло. Лише шумів вітер у листі дерев і птахи щебетали щось на своєму. Сонце було ще не високо, але я відчувала його тепло на своєму обличчі. І від цього на душі було так спокійно. Здається мене навіть знову почало хилити в сон. Але…

– Це так дивно. – пробурмотіла я.

– Що дивно?

Я лише похитала головою, прислухаючись до раптового відчуття. Цей спокій… Він не належав мені. Він ішов десь зовні. Зовсім поруч. І це вже знайоме відчуття сили, впевненості. Але здається воно не було для мене загрозою. Воно укутувало немов теплий надійний кокон, ніби захищаючи.

– Вась, – тихо покликав мене Ваня.  – Ти, здається, не на тому концентруєшся.

         Я, відкривши очі, задумливо глянула на нього. Він ледь помітно усміхався. Що як я відчувала це через нього? Оцей спокій і сила одночасно… 

– Вася? – Виговський поклав руку мені на плече і струснув. – Нам треба знайти демона. Сконцентруйся!

– Добре, зараз, – пробурмотіла я, потупившись. Боже, Вася, що ти в чорта робиш? Це ж однозначно Виговський.

– Ти чого? – він посерйознішав.

– Нічого, – я знову закрила очі. – Якщо він далеко, як я маю його відчути?

– Я ж кажу – маячок, – він піднявся з порогу і почав ходити туди сюди. Я заплющила очі і глибоко вдихнула. Сконцентруватись. Просто сконцентруватись. Маячок. Як я в чорта маю відчути цей маячок? Особливо коли мене постійно хилить в сторону Виговського? Мені так подобалось це відчуття яке він викликав.

– Не виходить, – роздратовано кинула я і, піднявшись, зібралась іти в хату.

– Ти не концентруєшся, – він з докором глянув на мене.

– З тобою фіг…

– Ша, малеча! – перебив мене Руслан, виходячи з веранди.

– Привіт! – я позадкувала. Якщо чесно, він налякав мене своїм несподіваним візитом. – Ти якось попереджуй перед тим як являтись у мене в будинку, – видихнула з полегшенням.

– Чого ви кіпіш зняли? – хлопець пропустив моє зауваження повз вуха.

– В селі демон. Але ми не знаємо хто це. Вася розшукати не може, – коротко відрапортував Ваня.

         Руслан деякий час пильно дивився на мене. Потім на Виговського.

– З цього нічого не вийде, – хранитель усміхнувся.