Глава 20

Не прийняти дядька ми не могли. Вася теж любив фільми про машини. Взагалі попросив Виговського щоб той йому на днях приволік ноутбука з усіма частинами «Форсаж».

Піцу, ще тільки вийняту з духовки, вони з’їли за хвилин п’ять. У мене ще лишався шматочок, але помітивши щенячий погляд Виговського, направлений на мою тарілку, я віддала його йому.

– Ти температуру міряла? – тихо спитав він.

Ми сиділи на дивані, а дядько з Славою в кріслах.

– Вже майже нормальна, – я відкинулась на спинку.

– Добре, – Ваня якось задумливо усміхнувся.

Після цього ми не говорили. Здається я так і не додивилась фільм, бо вже через пів години відрубилась. 

Збудили мене чиїсь голоси. В одному я впізнала дядька, а інший жіночий теж був знайомий.

– Боже, я вже зовсім розхвилювалась. Подумала загуляв десь з тими своїми. Чи щось гірше, – це, здається, була мати Виговського. 

– Та ні. Вони фільм зібралися подивитись. Ці двоє вже під кінець поснули,  – Вася усміхнувся.

Я спросоння не розуміла хто ці двоє. Та не подавала виду що не сплю. Хотілося почути про що ж вони ще будуть говорити.

Деякий час в кімнаті було тихо. Я вже було подумала що вони пішли.

– Я його зовсім не впізнаю останнім часом, – сказала тітка Олена. – Він такий дивний став.

– Трохи більш нервовий, – усміхнувся дядько. – Близиться новолуння. Ти ж знаєш як він його не любить.

– Справа, не в новолунні, Вась, – заперечила жінка. – Точніше не тільки в ньому. Я навіть не знаю як пояснити. Просто в мене якесь нехороше передчуття. Якби він собі нічого лихого не заподіяв.  

– Він занадто розумний для такого.

– Так, але він все більше керується не розумом, а почуттями.

– Хіба це погано? – я відчувала що дядько усміхнувся.

– У його випадку так. Він сам серед людей.

– Він не сам. У нього є ми.

– Вась, ти знаєш про що я. Ми звичайні. Ми не можемо його зрозуміти так, як би це зробили вони.

– Можливо вона зрозуміє.

– Ти про що? – здивувалась жінка. – Боже, не кажи що і вона переве…

– Ні, ні. Але вона незвичайна, Олено. Зовсім незвичайна.

– Давай краще в іншому місці поговоримо.

За мить в кімнаті стало зовсім тихо. Я полегшено зітхнула, коли вони пішли, та дивне відчуття не давало мені спокою. Диван був якийсь занадто затісний. І теплий.

Розплющивши очі, я аж оторопіла. Тут був ще хтось. По запаху і контурам силуету, я впізнала в темряві Ваню. Більше всього що по запаху.

Від розуміння з ким я тут лежу, мене охопила паніка. Ми що спали удвох? Боже, і це бачив дядько. І мати Виговського. І мабуть ще Слава.

Злякано покосившись на хлопця, я почала тихенько злазити. Не хотілося його розбудити. Хай не знає з ким заснув. Кошмар! Краще б я в лісі знову опинилась!

– Вась? – він все таки прокинувся, перш ніж я встигла злиняти. Потягнув назад до себе, ще й ногу на мене закинув.

– Виговський, ти нормальний? – я аж перелякалась від несподіванки. 

– Угу, – сонно мугикнув Ваня. За мить він уже спокійно сопів. Моя рука була притиснута до його грудей і я відчувала як рівно б’ється його серце. А моє мабуть вже здохло. Я знову спробувала вибратись, та зробила тільки гірше. Ваня з роздратованим «Твою мать» переліз через мене. Я не встигла ще нічого зрозуміти, як була притиснута до спинки дивану. Звідти вже я фіг би вибралась. Тим паче хлопець знову позакидав на мене свої кінцівки. 

– Виговський? – я штурхнула його.

– Спи, а не то я тебе придушу! – прошипів він. А вже за мить знову поринув в сон.

         Деякий час я лежала непорушно, намагаючись трохи звикнути. Це все було якось так дивно. І не сказати б що мені не подобалося.

         Не витримавши, я тикнулась обличчям в груди Виговського, обережно вдихаючи його запах. Від нього приємно паморочилось в голові.

         Ваня пробурчав щось нерозбірливе крізь сон і якось по-свійськи обняв мене за талію. Від цього моє серце застукотіло ще швидше і метелики в животі затріпотіли крилами. Як не соромно мені було за себе, та я не хотіла його відштовхувати, хоча і розуміла що це неправильно.

         І саме в цей момент якось чітко усвідомила що мені все-таки треба дізнатися більше про перевертнів. А вже особливо про цього перевертня. Що мала на увазі його мати? Чому він має заподіяти собі щось лихе? І чого мене з кожним днем тягне до нього все більше і більше?    

***

Субота, 27 серпня

         Коли я прокинулася Виговського вже не було. Може це було і на краще[H1] . Я не знала чи зможу дивитися на нього після такого. І дядько теж нормальний. Міг би і розштурхати нас. Раніше він би за таке не те що кролятники заставив би чистити, а викидати гній з хліва і конюшні. Проте Вася нічого не сказав. Навіть не натякнув що ми якось провинились.

Але робота все-таки була. Треба було привести грядки до ладу перед тим як викопувати картоплю. Це був жаркий день і не скажу що я мала велике бажання працювати, проте дядько сумувати не давав. То анекдоти якісь розказував, то смішні історії з власного життя. Про особисте я його не розпитувала. Мені здавалося що це не найкращий день.

А як гарно дядько співав. Скільки вже живемо поруч, а я ні разу не чула. В нього був сильний, басистий голос, яким він орудував так само добре як і косою. А з косою він справлявся ще краще за Виговського. Вже півдня махав нею, скошуючи зілля з рядів картоплі і здавалося здатен робити це ще пів дня. Моя робота ж полягала в тому щоб згрібати це зілля і прибирати на межу. Ну й прополювати де не де.

– Це треба Ванюшу позвати, – Вася усміхнувся. – Він на гітарі своїй забацає, то я тобі ще Висоцького вчиню.

– Тобто? У Виговського є гітара? – я ледь граблі не впустила.

– Є. Він хіба тобі не казав?

– Вперше про це чую.

– І співає він гарно. Попросиш його то може вечором і зіграє.