Глава 19

***

П’ятниця, 26 серпня

Градусник показував тридцять сім градусів, а часом і нижче. Дядько був непохитний і не дозволяв мені робити ніякої роботи, але вечором попросив знову спекти піцу. Вже дуже вона сподобалась йому. Тож мені знову довелось замішувати тісто і їхати в магазин.

Цей що на сусідній вулиці був чомусь знову закритий. Довелося їхати аж до «Топольки». Можна було звісно і в центрі скупитись, але там мені продавщиця не подобалася. Сердита вона якась весь час. Тому я не хотіла псувати настрій і собі і їй.

Та біля «Топольки» не варто просто так залишати мотоцикл. Поки мене не було, на нього вже налетіли якихось троє дівок. Одна з них білява, навіть робила на ньому селфі.

– Агов, ви нічого не переплутали? – я старалась щоб мій голос звучав якомога нейтрально. Блондинка з іншими відразу відійшли вбік і сміючись передивлялись фотки.

Я вже було хотіла їхати та раптом задзвонив телефон. Bon Jovi розривав кишеню своїм «It’s my life».

– Васюня, – весело сказав Слава, коли я підняла трубку.  – Як ти там? 

– Та добре, здається, – я усміхнулась. – Як Саня?

– Як новенький. Он з пацанами в футбол ганяє. Я тепер до скону перед тобою в боргу.

– Ну та що ти таке кажеш,– я аж зашарілась. Хоча мені подобався його радісний голос. – Можливо якби не я, то все було б нормально, – важко зітхнула. Ця нечисть тягнулася до мене. Ваня мабуть правильно сказав. Я була найбільшою бідою для цього села. Це через мене страждали інші.

– Знаєш, я тут подумав… – почав Ханенко. – Ти зараз вдома?

– Он тільки з магазину вийшла. Зараз буду їхати.

– Ти не проти якщо я заскочу в гості? Чаю поп’ємо, кіношку якусь подивимось.

– Яку кіношку?

– А яку ти хочеш?

– Тільки не сопливі мелодрами.

– Та я теж не фанат такого. Думаю знайду щось що може тобі сподобатись. То як? Ти не проти?

– Не проти, – у мене в цей момент мабуть була найбільш ідіотська посмішка з усіх. Мені не часто хлопці пропонували подивитись з ними кіношку. Точніше такого не було ніколи. І чесно, було доволі приємно, що такий хлопець як Слава, не проти побути кілька годин у компанії Страшка. І це у вечір п’ятниці, коли вся молодь вибирається погуляти. І мені байдуже що це просто вияв дружби, чи навіть скоріше вдячності.

 – Ну тоді чекай! Я скоро буду, – сказавши це, він відключився. Я, все так само усміхаючись, заховала телефон в кишеню.

– У тебе жахливий смак, – промовила білява, не відриваючись від екрану телефону. – Як, взагалі, можна слухати таке? – на слові «таке» вона скривилась. Я озирнулась навкруги.

– Це ти мені? – от тепер мій голос точно звучав нейтрально. Я б навіть сказала сильно.

– Ні, блін, з мобільним розмовляю, – вона усміхнувшись, глянула на мене. – Хоча знаєш, смак у тебе не жахливий. Його взагалі немає, – дівчина обвела мене презирливим поглядом. На мені були камуфляжні штани і синя футболка. А також сірі трохи надірвані кросівки. Я вигнула брови здивована її відвертістю.

– Та ну, Блонда. Топ 10 на М1 це не смак, – я усміхнувшись, склала руки на грудях.

– Ти б замазувала своє оце, – вона указала на мою щоку. – Виглядає просто жахливо.

– Мені й так нормально, – сухо відповіла я. А вона уміє зачепити за живе.

– Н-дя, – дівчина переглянулась з своїми подружками. – Знаєш, – повільно почала вона.

– Слухай, у мене мало часу, – відрізала я. – Що тобі треба? Кажи прямо!

– До Вані мого не лізь! Він на таке страховисько як ти і не подивиться. – весь солод зійшов з її обличчя. Ніколи не любила блондинок.

– Тобто? – суть її претензії була більш-менш зрозуміла, але до чого тут я? Вона що думає що я щось маю до її Виговського? – Ну якщо він не дивиться на таких страховиськ як я, то чого ти паришся?

– Бо здається ти собі багато дозволяєш. Знай своє місце! А то й на другу ногу шкутильгатимеш.

Я промовчала на її погрози. Я знала що з такими людьми немає про що говорити. Вона певно ревнує Виговського, того так біситься. Дівчина його чи що? Боже, Ваня, ти міг знайти собі менше стерво, ніж вона?!

– Слухай, Вась, а ти не лякаєшся коли зранку дивишся в дзеркало? Важко мабуть бачити таке, – все так само не здавалася дівчина.

– Не важче ніж тобі, – відмовила я, краєм ока помітивши як до нас наближається вищезгаданий Іван. Він був просто шикарний у білій майці і джинсах. Боже! І про що я думаю?

– Привіт, дівчата! – привітався хлопець, порівнявшись з нами.

Я зробила вигляд що не помічаю Виговського і мовчки поправляла покупки в рюкзаку, а то там неодмінно щось заважало. Думаю, це просто через те, що я дуже нервувала. І мабуть в мене знову піднялась температура.

– Ти чого не вітаєшся? – рука Вані раптом лягла мені на плечі. Важко було не помітити ненависний погляд, яким спопеляла мене блондинка в цей момент.

– Привіт! – я потупилась. О, Боже, Виговський! Ти сам заганяєш мене в могилу.

– Красуня і чудовисько, – єхидно мовила блондинка. – Ваня, ніякий поцілунок її вже не врятує. Можеш не старатись.

– Виговський, – я обережно вибралась з-під його руки. – Поясни будь-ласка своїй дівчині, що я ніяким чином тебе не приваблюю і бути такого не може. А то у мене немає ніякого бажання вислуховувати яка я страшна, безрука і так далі.

– Приваблюєш. Ще й як приваблюєш, – Ваня, притуливши мене до свого боку, якогось чорта поцілував у щоку. – І я не думаю що тут хтось потребує порятунку. Ну хіба що крім тебе, Танька. В тебе всередині вже все зачерствіло, – він невесело похитав головою. – І вона не моя дівчина, – звернувся він вже до мене. – До речі, чого це ти ганяєш? – хлопець приклав руку до мого лоба. – Температура тримається ще.

– Виговський, це у тебе мабуть температура, – я, зовсім розгубившись, відсторонилась від нього і швидко сіла на мотоцикл. – Ти бачу погуляти вийшов. Хорошого вам вечора! – я збиралася якомога швидше змотатись звідси, а то цей цирк влаштований Ванею зовсім не подобався мені. Та й блондинка на ім’я Таня, спалювала мене своїм ненависним поглядом.