Глава 18

***

– Зілля готове? – спитала хлопця, коли ми зустрілись з ним на шляху.

– Готове, – Виговський показав пляшечку, що лежала у нього в кишені. – Що дядько сказав?

– Сказав що якщо я завтра зляжу з гарячкою чи пневмонією, то він вам всім… – я потупилась. – Краще не буду повторювати, там непристойності.

         Ваня лише усміхнувся, прямуючи до свого мотоцикла. Я за ним слідом. На температуру і ломоту в тілі старалась не звертати уваги.

До Слави ми доїхали швидко. Він жив недалеко, через дві вулиці.

– Ти його попереджував? – я глянула на будинок. В одній з кімнат ще світилось.

– Ми незвані гості зараз, – невесело сказав Ваня, витягуючи ключі і ховаючи їх собі в кишеню.  – Ідем! І так вже десята година.

         Виговський постукав у вікно. Деякий час ніхто не відповідав, а потім з-за штори показалась голова Слави. Судячи з виразу його обличчя, хлопець був шокований. Пробурмотівши щось, він пропав. Потім у веранді увімкнулось світло.

– Ви чого в таку пору? – збентежено оглянув нас. – Привіт, Вась!

– Зараз все пояснимо, – Виговський, не чекаючи дозволу, обійшов його.

– Круто! – Слава важко зітхнув, пропускаючи мене слідом. Гадаю, варто було його все-таки попередити. Але вже було пізно.

         Поки Виговський пояснював причину нашого візиту, я намагалася не піддаватись спокусі прилягти десь і забутись сном. Було так фігово, що вже більше нічого не хотілося.

– Слав, це наш єдиний шанс. Андрія в лікарню забрали, а в малої Синього мамка дика. Та й не зможемо ми їм такого розказати, – Виговський з надією дивився на нього.

– То ви кажете це мара? – хлопець нервово постукував пальцями по столу. – Ви впевнені що воно спрацює? А то у Васі такий вигляд, ніби вона зараз Богу душу віддасть, – хлопець підозріло витріщився на мене.

– Нічого я йому віддавати не збираюсь! – відразу ж заперечила. – Я в нормі. Просто простуда,  – поїжилась від чергової морозної хвилі.

– Так, дійсно. Це ж просто простуда, – в голосі Ханенка відчувався сарказм. Хоча я не могла його винуватити. Все-таки це його брат. Я б його теж собі не довіряла.

– Слав… – почав Виговський, та скрип дверей відволік його. З кімнати навпроти нас вийшло мале хлоп’я не старше десяти років. Сонно, навіть якось зморено мружачись від світла, він оглянув нашу компанію. Я ледь стримала посмішку. Мабуть так виглядав Слава у дитинстві. Такий самий милий і сонячний, з безладно настовбурченим світлим волоссям.

– Саня, я ж сказав тобі не вилазити з-під ковдри, – сердито прошипів Ханенко.

– Мені жарко, – пробурмотів малий, вмощуючись на стілець поруч. – А це хто? – він зацікавлено витріщився на мене. – Твоя дівчина чи що? – підозріло зиркнув на Виговського. – Казав же ж що вони тобі на фіг не треба.

– Саня, це не його дівчина. Це наша однокласниця – Вася, – Слава збентежився, так як і ми з Виговським. Ваня так взагалі дивився кудись в стіну. Ще б пак. Таку таємницю його розкрили.

– Добре, – хлопчина недовірливо глянув на нього, а потім задоволено усміхнувся мені. – Я – Олександр. Для тебе можна просто Саня.

– Дуже приємно! – я потиснула його простягнуту долоню. Мене збентежив пильний погляд Слави направлений на нас. Обличчя хлопця було незвично похмуре.

– Саня, – раптом сказав він, забираючи пляшечку з рук Виговського. – Ваніна бабуся тобі чаю передала. Сказала якщо все вип’єш, то зранку прокинешся абсолютно здоровим, – він перелив чай у чашку.

– Хіба так буває? – хлопець недовірливо покосився на відвар, а потім на брата.

– Буває, – сказала я, відчуваючи як серце починає калатати від хвилювання. Видно це і була Славина згода, – Як ти думаєш чого Виговський вічно здоровий ходить? Він просто бабусині чаї п’є, – я зловила на собі здивований погляд Вані.

         Малий все так само недовірливо оглянув нас. Потім підтягнув чашку до себе і з відразою понюхав зілля. Якусь хвилину вагаючись, він все-таки почав його пити. Кривився звісно, бо на вряд чи воно було солодке.

– А тепер під ковдру і спати! – суворо наказав Слава. – Бо інакше не подіє.

– Слав, а можна Вася ще раз до нас прийде? – він кинув на мене сором’язливий погляд. – Коли я буду здоровий.

– Побачимо. Це як Вася захоче, – він нарешті вперше за весь вечір усміхнувся.

– Прийду, я думаю, – я знизала плечами.

– Оооо, а Ваня вже тобі не треба? – Виговський ображено зиркнув на хлопчину.

– Ну ти теж приходь, – Саня зітхаючи зліз з табуретки. – Але… – він якось задумливо глянув на нього.

– Що але… – спитав Слава.

– Це наш секретик. Ходи, я тобі там скажу! Щоб вони не чули, – він взяв Ваню за руку і повів його в свою кімнату. – На добраніч, Вась! – кинув мені на прощання.

         Ми з Славою нерозуміюче перезирнулись, коли двері за хлопцями зачинились. Виговський вернувся десь через хвилину. Посмішка не сходила з обличчя.

– Що це у вас там за секретики? – Слава в очікувані глянув на нього.

– Отак я тобі й розказав! – хлопець ще більше заусміхався і якось дивно глянув на мене. Я не хотіла з’ясовувати що означає цей його погляд. Я взагалі хотіла лише закутатись в ковдру так як Саня і забутись сном. Чортова температура!

– Вась, в тебе точно вийде? – Ханенко знову занервував.

– Сподіваюсь, – пробурмотіла. Хоча і розуміла що не маю права на помилку. Я ніяк не могла підвести цих дітей. Тим паче що у цьому всьому була моя провина.

         Ми так сиділи за столом і чекали. Слава зробив нам з Виговським чаю. Але мені наколотив якогось з журавлини. Сказав що від простуди саме те. Настала вже моя черга пити і кривитись. Журавлину я не любила. Найгіршим було те, що дядько теж обіцяв зробити мені такого.

– А якщо вона не з’явиться? – спитав Ханенко через півгодини.

– Вона вже з’явилась, – прошепотіла я, відчуваючи як поколює в спині, а по шкірі біжать мурашки.