Глава 17

***

Четвер, 25 серпня

Цілу ніч мені снились всілякі кошмари. То буцім то за мною женеться зграя гігантських ящірок, то Виговський намагається зарізати мене ножом, а потім виявляється що це і не Виговський. І взагалі навколо лише одні перевертні, а тіла тих, чию вони взяли подобу скинуті в одну яму на вигоні. Я навіть не знала що моя підсвідомість може викинути такі коники. Це були дивні сни, проте дуже схожі на реальні.

Останнім мені наснився батько. Він стояв тут, у Дмитрівці, у нас посеред двору. Здається був ранок, але через густий туман все було якимось сірим. В руках у чоловіка був штир, до якого я прив’язувала мотузку Тумана. З штиря капало щось темно-червоне, від чого трава ставала кривавою.

– Тату? – боязко покликала я його. Він стояв до мене спиною і дивився кудись вниз. Підійшовши, я несміливо глянула туди куди й він. У мене аж в очах потемніло від побаченого.

– Вони всі однакові! – з ненавистю прошипів батько. – Він такий же як і решта.

Я зморгнула сльози і відвернулась, більше не в змозі витримувати. На землі лежав Виговський. Мертвий Виговський. Його очі були відкриті і дивились в нікуди з виразом жаху. Посеред грудей була глибока рвана рана, з якої постійно сочилась кров. І зазвичай смагляве обличчя було якимось блідо-синім.

– Вася, ти знаєш що вони зробили зі мною, – батько схопив мене за плече. – Ти знаєш хто це був.

– Я не знаю, – я зажмурилась, намагаючись вирватись з його хватки.

– Скажи їм, Василіса. Скажи хто це був.

– Тату, я не знаю, – тихо відповіла я.

– Ти знаєш, Вась. Просто не дивишся,– прошепотів батько мені на вухо і вмить щезнув.

         Я схлипнула, дивлячись вниз на Виговського. Ліва рука була якоюсь важчою. У мене всередині все похололо, коли я побачила закривавлений штир у себе в долоні.

         В тумані з’явився чийсь силует. Я не могла розібрати хто це, та знала що він спостерігає за мною. Я немов відчувала його.

         Потім все вмить щезнуло і я аж підхопилася на ліжку.

– Просто сон, – прошепотіла сама до себе, стираючи піт з лоба. В голові чомусь паморочилося, і сльози насправді текли в мене з очей.

Потупцявши в ванну, я швидко умилася і, обпершись руками на раковину, важко зітхнула. У мене зовсім не було сил. І трусило як у сорокаградусний мороз, хоча в будинку було не холодно.

– Дядьку, щось мені недобре, – я прихилилась до дверей в кухню. Була вже восьма ранку і Вася саме снідав. Вставши зі столу він підійшов і приклав руку до мого лоба.

– Я зараз за Оленою сходжу, – чоловік виглядав якимось занадто схвильованим. – Іди, ляж назад!

         Я, кивнувши, вернулася до себе в кімнату. Заповзла назад під ковдру і полегшено зітхнула. Мурашки поповзли у мене по шкірі, коли я глянула у вікно. Зазвичай у таку пору сонце сліпило мені очі, та цього ранку я нічого не могла розгледіти.

– Там на вулиці туман? – спитала Васю, коли той вернувся.

– Так, – чоловік присів на стілець коло столу. – Густий такий.

         За хвилину в кімнату зайшла мати Виговського.

– Ох, Василіса, коли ми вже станемо бачитись з іншої причини?! – вона похитавши головою, присіла коло мене. – Розказуй!

– Знаєте, мене ломить так як учора. Голова болить. І то морозить, то в жар кидає.

– Видно знов температура піднялася, – мати Виговського дала мені градусник. Я взяла його і запхала за пазуху. Хоча в мене рука так тряслась, що дядько з жінкою аж побіліли.

– Страшне щось відбувається в селі, – похитала головою тітка Олена. – Діти чогось ні з того ні з сього почали хворіти. Вже четверо в селі з температурою лежать. Тут, через дві хати від нас, Андрійко. Десять років хлопчику. Мати каже що вчора ввечері ще все було нормально. А тепер згорає від жару. В лікарню забрали.

– Через дві хати? – я вмостилась на подушці зручніше. – Це там де веранда обплетена лозою? 

– Так, – Олена кивнула.

– Боже! – прошепотіла я, зажмурившись.

– Що таке? – вони здивовано зиркнули на мене.

– Та нічого, – відмахнулась. – Я просто бачила його раз. Здається такий хороший малий. Ви кажете всі однаково хворіють? – швидко зиркнула на неї. Вже очі почали пекти і сльозитись.

– Однаково і якось дивно. Ні з того ні з сього. Чи вірус якийсь новий, – вона зітхнула.

         У мене, здається, аж ноги заніміли від хвилювання. Та я нічого більше не розпитувала. Мовчки чекала поки набіжить температура.

– Тридцять вісім, – віддала градусник матері Виговського.

– Я можу жарознижувальні тобі дати. А хочеш мама зілля знову заварить.

– Мені без різниці. Аби не було так погано, – я потерла очі. – А ви можете сказати Вані щоб зайшов? – попросила я її, перш ніж вона пішла. – Ненадовго. Мені треба з ним поговорити.

– Його зараз вдома немає. Як вернеться я скажу йому, – вона усміхнулась

– Добре, – я зітхнувши перевернулась на бік. – Скажіть що це важливо!

– Що це у вас за важливі розмови з Іваном? – Вася присів коло мене, коли жінка пішла.

– Дядьку, не питай поки! Я сама нічого ще не розумію, – зітхнула.

– Вася, якщо ви знову будете приховувати від…

– Я потім все розкажу! – не дала йому договорити. – Якщо я дійсно маю рацію. А зараз не питай, будь-ласка.

– В ліс ти більше не поїдеш! Тим паче з такою температурою, – суворо сказав він виходячи з кімнати.

***

         Виговський прийшов аж ввечері. Мені після зілля Антоніни трохи полегшало, але все одно було якесь дивне відчуття. Здається Ваня теж щось помітив, бо якось дивно оглянув мене. Навіть принюхався, що мене взагалі збентежило.

– Тут нечисть. – невесело сказав хлопець, присівши поруч.

– Як ти… – я недобре покосилась на нього.

– Ти тоді інакше пахнеш, – він аж сам збентежився. – Я це ще по перевертню помітив. Це теж допомогло зрозуміти хто він. Твоє тіло саме на них реагує.