Глава 16

– Хранителі? – я вже трошки заспокоїлась. Але штиря не опускала. 

Раптово в залі стало занадто світло. Не знаю як інших, а мене на деякий час засліпило. Хоча, судячи з тиші навколо, не мене одну.

– Ви її налякали, ідіоти, – пролунав поодалік голос. Покліпавши, я розгледіла силует, що наближався із далекого кутка до нас. – Вона ж зовсім дитина! – підійшовши, він провів по мені приголомшеним поглядом. У нього були напрочуд пронизливі сині очі. Схожі до очей Косого. Мушу сказати, він виглядав старшим від інших. Я дала б йому років тридцять. Він був майже на півтори голови вищий за мене. І для свого немаленького зросту дуже гарної будови. Коротке темне волосся у нього на скронях побралося сивиною, що додавало йому якоїсь загадковості. Він був ще достатньо молодий для сивини. – Льоша,– чоловік, так само дивно витріщаючись на мене, протягнув свою долоню.

– Вася, – я боязко потиснула її. Навіть штиря опустила. Проте не його очі, чи сивина найбільше вразили мене. А його обличчя.

– Ми схожі, – він усміхнувшись, кивнув на шрам. Три довгі рубці перетинали всю щоку. Когось таке могло налякати, чи збентежити. Часом люди дивилися на мене з відразою, тому я прекрасно його розуміла. Я не відчувала якогось негативу. Лише гадала що в чорта могло залишити такий слід.

– Я – Майстер. Головний тут, – він усміхнувся. – Правила вимагають щоб ви звертались до мене саме так, та я не люблю цього пафосу. Можеш звертатись до мене по імені. Льоша, Льоха... як тобі буде зручно, – він трохи відійшов. – Це не зовсім схоже на школу до якої ти звикла. В нас немає оцінок, екзаменів...

– Хіба що випробування, – усміхнувся той з татуюванням вовка.

– Ага. Вова, ти будеш першим, – Льоша лукаво усміхнувся. Він виглядав суворим, проте коли усміхався, риси його обличчя пом’якшувались.

– Хороший жарт. А якщо я її покалічу? – хлопець був серйозним. Я відразу ж насторожилась.

– Дивись щоб вона тебе не покалічила.

– Вона слабка. Що вона мені може зробити? – Вова насмішкувато зиркнув на нього. Потім перевів погляд на мене. Він явно відчував свою перевагу. Хоча і небезпідставно. Я не мала ніяких шансів проти нього. Навіть Виговський не мав би проти нього шансів.

– Тільки безумець буде звинувачувати океан в його спокої, доки не зіткнеться зі штормом, – відповів Льоша, дивно дивлячись на мене.

Було таке відчуття, ніби він бачив в мені щось таке, чого більш ніхто не бачив.

– То це школа? – я глитнула, трохи відійшовши від рингу.

– Школа хранителів, точніше кажучи, – сказав Руслан.

– Ласкаво просимо в сім’ю! – Майстер так лагідно усміхнувся, що я вже розслабилась. Але той крайній, брюнет з вічно похмурим обличчям, змусив мене знову запанікувати. Чимось він мені Виговського нагадував.

– А тебе не бентежить те що вона дівчина? Нікому крім мене не здається що це ненормально?

– Тарас! – гаркнув на нього чоловік. – Зараз не час говорити що нормально, а що ні.

– Дівчина не може бути хранителем, – заявив хлопець, схрестивши руки на грудях і вороже витріщився на мене.

– Не дуже то й хотілося, – пробурчала я, оглядаючи хлопців. Всі високі і сильні як на підбір. Я аніяк не вписувалась в їхню компанію. – Це можна якось змінити? Позбутись цієї сили? – я задумливо глянула на Майстра.

– Незмінне питання хранителя, який вперше стикнувся з нечистю. Як стати нормальним? – чорнявий з татуюванням вовка закотив очі. – Розслабся, мала! З часом звикнеш, – він підморгнув мені.

– Не думаю що можна звикнути до такого, – я нервово глитнула.

– Звідки ти знаєш про це все? Більшість хранителів і гадки не мають хто вони допоки не потраплять в школу, – Льоша хитро зіщулив очі.

– У мене нечисть по сусідству живе, – я несміливо глянула на нього. Більшість в залі помітно напружилася. А ті двоє близнюків, що були біля магазину, усміхнулись. 

– Виговський Іван, – сказав Руслан Майстру. – 17 років. Перевертень.

– Іпостась і родовід? – Льоша запитливо глянув на нього.

– Вовк. Нечистокровний з роду Сірих, – обличчя хлопця було дуже серйозним в цей момент. – Хоч Сірі завжди були прибічниками хранителів, та є проблемка. Він – самітник.

По наморщеному лобі Майстра, я розуміла що це щось не дуже добре.

– Що означає самітник? – несміливо запитала.

– Вовк без зграї, – відповів Руслан. – Самітники більш небезпечні для суспільства, так як їх не контролює вожак. Він може робити що йому заманеться.

– І якщо взяти до уваги те, що він позбувся батька в одинадцять, є імовірність, що він не знає всіх законів, – так само серйозно сказав Руслан. – І можливо деякі нюанси…

– Свої вовчі закони він знає, – твердо сказав Льоша. – А щодо нюансів це вже не наша справа. Нам би зі своїми нюансами розібратись.

– Один нюанс дуже важливий, – наполегливо сказав Руслан.

– Добре, – відповів чоловік, уважно дивлячись на нього. – Скажеш трохи пізніше, – він кивнув і, втомлено потерши лоба, поглянув на мене. – Що ж нам з тобою робити, га?

– Відпустити, – невпевнено запропонувала я. – У мене там кінь…

– Відв’язаний. Я пам’ятаю, – чоловік усміхнувся. – Але ти – хранитель. До того ж ловець. І ти ні чорта не знаєш про тих кого ловиш. Не думаю що варто відтягувати з навчанням. Руслан забиратиме і повертатиме тебе коли буде зручно. Допоки ти не навчишся сама являтись. І відкинь думки про те як позбутися цієї сили. Зараз тобі страшно, але з часом ти зрозумієш важливість цього всього.

         Беручи до уваги з якою серйозністю він це казав, я не наважувалася сперечатись. Не скажу що я перестала думати про те як стати нормальною. Але якщо вже на те пішло, то мені не завадило б якомога більше дізнатися про це все.

– Сьогодні ми тебе не будемо більше мучити. І так достатньо потрясінь, – він з докором глянув на хранителів. – Зачерствіли ви тут у мене, – суворо сказав Льоша. – Руслан, на кілька слів!

         Вони відійшли убік. Я тим часом роздивлялась залу, ігноруючи погляди хлопців. Вони вже дивились більш нахабно і зацікавлено.