Глава 15

***

Після Антоніниного чаю мені полегшало. Під вечір дядько з Ванею поїхали по солому, а мене мати Виговського взялась вчити варити варення. Ну точніше я сама напросилась, щоб вона мене навчила. Вдома було нудно, а подруг тут я ніяких не мала. А мені хотілось чиєїсь компанії. Тим паче коли ця компанія була така чуйна і добродушна жінка, яку не бентежив мій шрам на пів обличчя. Тітка Олена ніби зовсім його не помічала. І мені це дуже подобалося. Не часто знаходились такі люди. Навіть Виговський часом губився дивлячись на мене. Хоча й намагався це приховувати.

Хоча я вже теж губилась поруч з ним. Не через шрам. А через те що Ваня почав мені подобатись. Подобатись як хлопець. Отой похмурий мудак щезнув, поступившись місцем хорошому Виговському. І цей хороший Виговський чомусь дедалі більше викликав в мені симпатію. Хоча заперечувати його привабливість було просто безглуздо. Тож я просто намагалась менше думати про нього в такому плані. Такий як він ніколи не зверне увагу на таку як я. Найбільше на що можна було сподіватись це дружба. І я була цілком цим задоволена.

 Коли варення було вже майже зварене, виявилось що кришки закінчились. Довелося їхати купувати.

         Найближчий магазин ніби працював без графіку. То відкривався, то закривався коли хотів. Але рідна «Тополька» ніколи не підводила. 

Вже виходячи з магазину, я почула якусь дивну розмову. Два чувака стояли біля чорного геліка. Це все було якось ненормально. По-перше, гелік. В Києві я б не здивувалася побачивши його, але не тут, у Дмитрівці. У селі навіть наворочена ауді Косого була розкішшю. По-друге, самі хлопці. Дуже схожі між собою. Близнюки чи що? 

– Як ми її знайдемо? – зітхнув один. Він був одягнутий в камуфляжні штани і чорну майку. Інший же в темні шорти. Крім них на ньому були лише білі кросівки.

Але ж і гарні ці хлопці були. Високі, з широкими плечами і рельєфним пресом. Усі перехожі на них обертались. Особливо вже дівчата.

– Не думаю що це буде складно, – відповів інший.

Я безсоромно підслуховувала їх розмову. Вони навіть здається і не помічали мене. 

– Нам кожну хату перевіряти?

– У мене таке відчуття що вона десь близько, але де? – хлопець розвернувся і обперся на машину. Я ледь рюкзак з рук не випустила. Його спина була зататуйована ієрогліфами так як у мене.

– Привіт! – пролунав збоку голос.

– Привіт! – я накинула рюкзак на плечі і поглянула на того хто говорив. Хлопець під стать двом іншим. Такий же високий, натренований. Він підозріло дивився на мене своїми зеленими очима.

– Не часто побачиш дівчину за кермом мотоцикла, – промовив, оглядаючи мене. – Тим паче дитину.

– Мені вже шістнадцять.

– Руслан, – хлопець простягнув руку.

– Вася, – я боязко потиснула його долоню. Не подобався мені його підозрілий погляд.

– Руслан, нам час! – гукнув його один з близнюків.

– Почекайте, я зараз, – він відмахнувся від них.

Я зиркнула на того що з татуюванням. Його малюнки захоплювали трохи пресу і виповзали на шию. Я б на його місці не світила таким. Бабки подумають що до нас в село якийсь сатаніст приїхав. Моє ж татуювання не розповзалось так широко. Але про майки в людних місцях варто було забути.

– Знайомі руни? – спитав Руслан. Я лише схвильовано зиркнула на нього. – Я так і знав що це ти, – хлопець якось аж занадто задоволено усміхнувся.

Я глитнула, побачивши як двоє його дружків прямують до нас. Швидко повернувши ключ у запалені і затиснувши зчеплення, я увімкнула передачу. Руслан хотів мені завадити, та я з переляку не могла себе контролювати. Щось всередині мене знову забушувало і хлопець завмер точно так само як тоді Виговський. А ті двоє інших зупинились і нерішуче зиркали на нас. Скориставшись їхньою заминкою, я виїхала на дорогу. В бокове дзеркало бачила як той Руслан відмер і вони всі втрьох дивились мені вслід. 

         Вдома я ще більше почала нервувати. Руки тремтіли і я взагалі не знала куди подітись від хвилювання. Навіть Олена Миколаївна помітила. Проте я лише відмахнулась, мовляв все добре.

– Щось дядько з Ваньою не вертаються. Вже ж давно поїхали, – я стурбовано зиркнула на жінку. На вулиці вже починало темніти, а трактора і близько не було чути. Вже пройшло більше двох годин як вони поїхали. Чесно кажучи, я вже звикла що вони робили все удвох, немов і не сусіди, а друзі, чи рідня якась. 

– Та скоро будуть вдома. Ти не переживай! – мати Виговського усміхнулась.

         Не сказати б що я сильно переживала. Проте, мені треба було поговорити з Ваньою. Щось мені не дуже сподобалися ті чуваки біля магазину. І оце «Я так і знав що це ти». Вони знали що я хранитель. А от хто вони я так зрозуміти і не змогла. Навіть нічого не відчула, як з тим відступником. Хоча той з татуюванням…

– Вась? – долинув до мене голос Олени.

– Га? – я винирнула з роздумів.

– Кажу, досить уже, – вона усміхнулась. – Я решту сама закрию. Тобі мабуть ще Тумана забирати. Вже ж темніє.

– Боже, зовсім про нього забулась, – я віддала жінці «ключ».

***

         Витягнувши штиря з землі, я зняла мотузку і стала її скручувати. Туман все так само продовжував скубти траву, немов цілого дня йому було недостатньо.

         Раптом хтось промайнув поруч і все закрутилось. Проте вже за кілька секунд знову стало тихо і спокійно.

         Отямилась я від сліпучого світла, що било мені прямо в обличчя. Та незабаром його хтось затулив. Продерши очі, я ще трохи безтямно глянула на хлопця, що схилився наді мною. Це був той Руслан, якого я зустріла біля магазину.

         Повільно піднявшись на ліктях, і ігноруючи раптову нудоту, я озирнулась навкруги. Це було не поле. Полем тут навіть і не пахнуло. Це був якийсь здоровенний спортзал із боксерським рингом в центрі. І крім Руслана тут був ще десяток хлопців.

– Руся, ти в курсі що сюди не можна дівчат приводити? – сказав один із них, роздратовано дивлячись на нас.