Глава 14

***

Все відбувалося так швидко, що я ледь встигала слідкувати за ними. Вони сплелись у один незрозумілий клубок і Ваня явно програвав у цій нерівній битві. Та одна з ящірок раптом відділилась і почала наступати на мене. В неї були не лише гострі пазурі але й добрячі зубки з яких капала бридка брудна слина. Мене ледь не знудило. Не знаю чим я керувалася в той момент, але явно не головою. Відчувши якийсь нереальний приплив енергії, я міцніше обхопила штиря і рушила на потвору. А все що було далі я пам’ятаю не дуже ясно. Тільки той момент де ящірка, з проткнутою штирем головою, розсипається попелом біля моїх ніг.

         Кров так сильно стукала в мене в вухах, що я не чула нічого крім цього. Лише бачила як вовк, розшматувавши одного монстра, кидається в ліс за іншим. Але перед цим зупиняється і кілька секунд дивиться на мене.

         Я деякий час витріщалась на ліс, очікуючи що Виговський зараз вийде звідти. Але ні його, ні вовка не було.

– Як ти думаєш, Туман, він впорається? – я схвильовано глянула на коня, а потім назад на ліс. Піти за ним чи що? Але інтуїція підказувала що краще не треба. Останнім часом вона мене не підводила.

Я ще шоковано скрутила мотузку і повела коня додому. Все мені здавалося нереальним. Немов якийсь кошмар.

Зайшовши у хату, я полегшено зітхнула. Мені хотілося заповзти під ковдру і забутись. Але натомість я посунула на кухню і поставила чайник. Насипавши в чашку чаю і цукру, сіла чекати доки закипить вода.

Раз по раз я прокручувала в пам’яті те що сталося. Мені здавалося що то був сон. Але ниючий біль в губі нагадував що все було реально. Видно та потвора все-таки зачепила мене своїм кігтем. Руки ще тремтіли. І ноги тремтіли... Та мене всю трясло.

Я обережно стерла пальцем кров. Не знаю чи то від її вигляду, чи то від того дивного присмаку мене замутило.

– Вася, чайник вже давно закипів. Вода задубіє поки ти там кунятимеш, – насмішкувато сказав Виговський. Я миттю підхопилась на ноги і позадкувала до вікна.

– Заспокойся! Це всього лише я, – він підняв руки вгору. – Присядь краще! – хлопець був збентежений не менше за мене.

Я мовчки послухалась його. Та й сидіти було для мене ліпше в цей момент. Мені здавалося що від хвилювання я можу знепритомніти.

– Сумніваюсь що гарячий чай це те, що тобі зараз потрібно, – він похитав головою, зиркнувши на мене. Потім взяв щось з підвіконня і вернувся. – Повернися до мене! – не знаю чи то він просив чи командував.

         Я, не розуміючи що він хоче робити, все-таки повернулась. В руках у хлопця була та невелика скляночка, яку мені вчора давав Вася.

– Це та чудодійна мазь що заживляє всі рани? – я підозріло зиркнула на Виговського.

– Так, – Ваня усміхнувся. Присівши на коліна, він зачерпнув пальцем тієї мазі.

– Я краще сама, – я почувалась незручно від думки що він збирається мастити її. Та він мене ніби й не почув.

– Не боляче? – спитав хлопець, ледь торкаючись моєї губи.

Я лише легко похитала головою. Він був дуже обережний. Та й боліло не так сильно, терпіти можна було. Я боязко оглянула Виговського. Лише в одних штанях, весь якийсь обдертий, волосся скуйовджене.

– Мазь зніме набряк. До ранку майже непомітно буде. Ще є рани? – він стурбовано оглянув мене. Я лише похитала головою.

– Тобі б самому не завадило намаститись цим.

– Обійдусь, – він відставив склянку на стіл. Потім взяв мої долоні у свої і так сидів дивлячись на мене. Не то винувато, не то з острахом.

– То ти… – я глитнула ще ніяк не звикнувши до того що бачила.

– Я перевертень, Вась,  – хлопець важко зітхнув.

– Це занадто важко сприйняти, – тихо сказала я.

Усе моє уявлення про Ваню вмить посипалося уламками. Якщо раніше я бачила перед собою просто хлопця то тепер… Я навіть не знаю як це описати.

– Я розумію. Все сталось не так як я хотів. Ти мала не так дізнатися,  – він підтягнув ще одну табуретку і сів біля мене.

– А цей чоловік… хто він? – спитала я після декількох хвилин мовчання. – В мене було таке дивне відчуття…

– Він відступник. Це хранителі які йдуть наперекір своїй природі. Не знищують нечисть, а навпаки допомагають їй пробратись в наш світ.

– Для чого їм це?

– В кожного свої цілі. Але в більшості жага до влади. Що він тобі сказав?

– Що йому не завадить такий боєць як я. Буцім то ходять чутки що скоро я матиму велику силу.

– Матимеш, – погодився Ваня. – Я відчуваю це, – він якось дивно усміхнувся. – Але не водись з відступниками. В них чорна душа. Хранителі знищують нечисть, а ця сволота знищує все на своєму шляху.

– Боже, Виговський, я ж не зовсім відбита на голову, – я закотила очі.

– Вони вміють умовляти. Запропонують таке від чого ти не зможеш відмовитися. – хлопець якось задумливо глянув на мене. – Він прийде ще раз. Це я точно знаю.

         Ми деякий час мовчали, не дивлячись один на одного.

– То от чого ти тоді в лісі говорив що кров Косого пахне не так… – я усміхнулась.

– У перевертнів досить добрий нюх. Я б навіть сказав дуже добрий.

– А ти… перетворюєшся… часто це відбувається?

– Правильніше буде сказати «обертаєшся на вовка», – Ваня якось по-дружньому усміхнувся. – В повню – завжди. Тоді це відбувається проти волі. А так – коли мені заманеться. Здебільшого вночі, щоб люди не бачили. 

– А ти обертаєшся тільки на вовка? Чи як той?

– Ні. Тільки на вовка, як у Сутінках, – Виговський усміхнувся. – Ми зовсім різні з тим перевертнем. З часом ти дізнаєшся. А зараз я гадаю тобі краще буде відпочити. А то тебе ще досі трясе, – він взяв мою долоню в свої. – Я навіть не знаю хто тебе більше налякав: ті ящури чи мій вовк, – хлопець похитав головою.

– Він же ж нічого мені не зробить? – я з надією зиркнула на нього.

– Ні, тебе він ніколи не зачепить, – хлопець потупився, перебираючи мої пальці своїми. – Чесно кажучи, ти йому подобаєшся, – він зітхнув. – Гаразд, Страшко. Я краще піду. Тобі треба побути наодинці, щоб все осмислити.