Глава 13

Вівторок, 23 серпня

Дядько не міг закрити очі на нашу, за його словами, витівку. Тому ще з самого рання, після того як я відвела Тумана на пашу, він загрузив мене роботою. Ледь не список справ мені зачитав. Сказав що після того як я все пороблю, сил на побачення не лишиться.

Я не стала виправдовуватися. Покірно взялася виконувати що він загадав. Чесно кажучи, робота та була не дуже важкою, проте в мене після вчорашнього ніби не вистачало енергії. Та я цю ніч я майже не спала. Хіба ж заснеш після такого?! Вбивство перевертня не входило в мої рутинні справи.

– У тобі так багато сторін, я просто не розумію, я просто хочу спитати тебе, чому ти настільки красива?– підспівуючи, я обережно вичищала гній з кролятників. Так, дядько знав яку роботу мені дати.

– У тобі і справді багато сторін, – пролунав насмішкуватий голос позаду.– Гарно співаєш, Страшко. Не пробувала десь виступати? – Ваня усміхнувся.

– Я не люблю сцену, – пробурмотіла збентежено. Він застав мене зненацька. Взагалі ніколи на людях не співала, так що Виговський чи не єдиний хто чув. – Ти чого прийшов? – поцікавилась в нього.

– Кролям накосити. Але бачу ти зайнята трохи. І як тобі робота?

– Нормальна, – зітхнула я. – Якщо не брати до уваги цей сморід, і той факт що ці будки не чистили вже давно і тут гною більше ніж у хліві… Але, за словами Васі, я це заслужила.

– З якого чорта він оте намолов учора? – роздратовано спитав Виговський.

– Той перевертень… – почала я, скидаючи рукавички. – Він намагався мене задушити. На шиї лишились знаки, – я тикнула пальцем на свої синьці. – Дядько вирішив що це засоси, – зітхнувши, присіла на один з кролятників. Той що був закритий і ще не прибраний. – Я навіть не знаю що краще. Нехай так і думає що то засоси, чи краще сказати що все не так. Але доведеться розповідати правду про перевертня. Або вигадувати історію про якогось маніяка-вбивцю, від якого мені вдалося відбитися. Боже, якась не вирішувана дилема, – я потерла лоба, з якого стікав піт. Але й спека була. Навіть вітер не дув.

– Думаю, версія з засосами його цілком влаштовує, – Ваня зітхнув і присів поруч.

– Але я не зможу приховувати це все життя. Можливо наступного разу якась нечисть відкусить мені пів ноги. Що я тоді йому скажу? То Виговський в пориві пристрасті? – скептично глянула на хлопця.

         Ваня деякий час мовчав, дивлячись кудись в землю, а потім не витримавши розсміявся.

– Виговський, я серйозно, – я штовхнула його в плече і сама ледь стримуючи посмішку. – Я ж про ту нечисть зовсім нічого не знаю. Ні як вона виглядає, ні коли мені її чекати. Де гарантії, що коли я буду спати мене не з’їсть якийсь дракон?

– Драконів не існує. Принаймні до цього їх ніхто не бачив, – він похитав головою.

– Байдуже. Але я вже зрозуміла, що вони тупо хочуть мене убити. Щоб не заважала їхньому плану по захопленню нашого світу, – зітхнула важко. – Чуєш, Виговський, а оця нечисть… коли пробирається крізь портали… – я запнулася роздумуючи які краще підібрати слова. – Я маю на увазі, що вони роблять далі? Той вчорашній перевертень… Він сказав що кілька років вже тут.

– Нууу, – задумливо протягнув хлопець. – Зазвичай вони ховаються… Намагаються виживати і не попадатися хранителям.

– А чому вони не лишаються в своїх вимірах? Чому лізуть в наш, якщо їх тут чекає смерть?

– Не знаю, – Ваня знизав плечами. – Можливо і там в них не все так добре. Можливо наш світ кращий за їхній.

– А ти? Ти теж з іншого виміру?

– Ні. Я народився тут, – хлопець усміхнувся. – Якщо вже на те пішло, то наш рід живе тут вже століттями. Мої прабабки і прадіди теж народились тут. Це передається у спадок.

– Від кого ти успадкував це… ? – я не змогла закінчити речення. Я ще не знала хто він і які має здібності.

– Від тата. Він був таким як я.

– Був? – перепитала. Чомусь я ніколи не бачила його батька.

– Так. Він помер коли мені було одинадцять. Кажуть що від рук якоїсь нечисті, але я не знаю хто точно це був. 

– Пробач! – я потупилась.

– Нічого, – Ваня усміхнувся. – В цьому ми з тобою схожі.

– А Косий? Він теж незвичайний? – я все відтягувала той момент з питанням про те ж хто ж такий Виговський. Чому мені було так страшно дізнаватися про це?

– Колись був. Але не нечистю, – відповів хлопець. – Їх називають дозорцями. Вони відшуковують портали. З часом простір між вимірами стає тоншим аж допоки зовсім не рветься. Дозорці латають його, відновлюють до початкового стану.

– Чому був? Що з ним сталося?

– Його сили забрали. Є, Вася, така нечисть яка здатна забирати сили. У іншої нечисті, у дозорців, і у хранителів теж. – він якось дивно глянув на мене.

         Від вчорашнього ранку я більше не бачила того його похмурого погляду, який він завжди адресував мені. Тепер Ваня вів себе зі мною дружелюбно. Мені це подобалось, але водночас насторожувало. Якась занадто різка зміна. Може він просто злякався що я знову швиргону його, чи розчавлю так як двійника Косого? Ох, не варто було про це згадувати.

– Так, голубки, – гукнув дядько з-за воріт. Я аж здригнулася від несподіванки. – Чого це ми сидимо? Робота сама себе не зробить, – він недобре зиркнув на нас.

– Доведеться терпіти знущання дядька. Ми потрапили у немилість, – пробурчала я і сповзла з кролятника.

***

Дядько після обіду поїхав на роботу і мав вернутись тільки на наступний ранок. Поки я попоралась і зварила їсти на годиннику було вже далеко за дев’ять. А ще ж Тумана  треба було забрати з паші. Взявши з столу яблуко я поплелась на вигін.

Сонце вже зайшло і на село насувалась ніч. А коню здавалося неважливо видно чи не видно. Ходить собі, пасеться.

– Їж, Туман! – я згодувала йому недогризок. Відшукавши штиря, вийняла його з землі.

Раптом дивний холодок пройшовся у мене по тілу. Аж волосся на руках стало дибки. Я розігнулась і завмерла побачивши когось перед собою. Судячи зі статури то був чоловік. Високий, дужий і нетутешній. Ніхто б з нашого села не вибирався б так по крутому, особливо для походу в поле. Цей же був одягнутий в чорні джинси і такого ж кольору футболку. Поверх накинув сірий кардеган, а ноги обув у чорні берці.