Глава 12

Косий привіз нас до себе, звідки ми вже добирались вайпером Виговського.

– Ти ще досі сердишся на мене? – спитав Ваня, зупинившись біля мого двору. 

– Вже ні, – зітхнула я, злізши з мотоциклу. Хлопець заглушив його і став поруч зі мною. Він немов збирався щось сказати, але не наважувався. – Виговський, то хто ж ти такий? – це питання мучило мене ще з самого ранку. Але ті події здавалися якимись такими далекими.

– Скажемо так, нечисть, але легальна, – він якось невесело усміхнувся.

– Що це означає? – не сказати ти б що я була дуже шокована. Може через те що сьогодні сталося занадто багато всього дивного.

– Колись ми заслужили довіру хранителів. Отримали право на нормальне життя серед людей.

– І хто ж це ми? – несміливо спитала. Мені чомусь було страшно почути хто ж він такий.

– Ти впевнена що хочеш знати це прямо зараз? – хлопець важко зітхнув і серйозно глянув на мене.

         Я лише заперечно похитала головою. Мені вистачало потрясінь на сьогодні.

– Доволі чесно, – Виговський усміхнувся. – Хочеш ще щось спитати?

– У мене стільки питань, – я втомлено зітхнула. – Але я не можу... – я зажмурилась, згадавши той погляд перевертня. Здається я пам’ятатиму його все життя.

– Я розумію, – Ваня кивнув.

– Розкажеш мені завтра.

– Твою ж ти матір! – тихо пробурчав хлопець, дивлячись кудись мені за спину. – Страшко, а грибів ми так і не набрали.

         Обернувшись, я побачила як до нас наближається дядько. По його обличчю важко було зрозуміти сердитий він чи ні. Хоча вже було доволі пізно для грибів.

– Ну і де ви так довго блукали? – Вася вийшов на шлях. Все-таки сердитий. – Хтось мені обіцяв повну торбу грибів, але я щось її не можу трапити, – він награно оглянув спочатку нас з Виговським, потім мотоцикл.

– Ми не знайшли, – присоромлено відповів Ваня. – Там була якась нещасна трухла сироїжка. Видно до нас там хтось вже побував.

– Ти точно їздив на те місце про яке я тобі казав? – Вася підозріло глянув на нього.

– Точно. Ми весь ліс обходили. І навіть той березняк.

– І ти нічого не знайшов? – не здавався дядько. Хоча він зробив помітний акцент на слові «ти».

– Не знайшов, – хлопець відвів погляд.

         Вася деякий час похмуро витріщався на нас. Його вираз обличчя говорив сам за себе. Ні чорта він не вірив.

– Так, народ, я і сам був молодим і розумію що воно таке. Гормони бушують, кров кипить… – чоловік зітхнув. – У вас пора така. В голові одне кохання та романтика.

         У мене від цих слів аж щелепа відвисла. Чесно кажучи, я навіть не відразу втямила що він має на увазі.

– Дядьку, ми не…

– Циц, Василіса! – гаркнув він. – З тобою я вдома побалакаю.

Оооо, це в них було сімейне. Коли тато називав мене повним іменем, я розуміла що зробила якусь шкоду. Видно зараз, теж сильно накосячила. – А ти, Іван, – дядько звернувся до Виговського. – Не дай Боже задуриш їй голову… Ти мене знаєш.

         Ваня лише кивнув, хоча здається був так само шокований. Я звісно не очікувала що Вася нормально відреагує, але що він вирішить ніби у нас з Виговським кохання… Та це ж нечувано!

– Все! Швидко по домівках! – тон чоловіка був беззаперечним.

         Під суворим поглядом дядька, я пішла у двір. Вася щось ще сказав Виговському, але я вже того не розчула.

– Телефон можна було не вимикати. Я все-таки хвилююся, – з докором сказав чоловік, накидаючи мені картоплю в миску. Ми саме сиділи на кухні. Схоже, на мене чекала серйозна розмова.

– Він розрядився, – я дістала мобільний з кишені. Той навіть вмикатися не хотів.

– Їж! То мабуть ще навіть не обідала.

– Я не голодна, – я втупилась поглядом на зчеплені у замок руки.

         Вася присів за стіл навпроти і важко зітхнув. Деякий час ми мовчали, слухаючи як нагрівається вода в чайнику.

– Вася, – почав дядько. – Я розумію що Ваня гарний хлопець, і воно не дивно що він тобі подобається. І я не серджусь за це, – видно що йому було не дуже зручно розмовляти на цю тему. Він помітно нервував. – Але ви ще досить молоді. Я не хочу щоб ви накоїли дурниць. Ванюха, звісно хлопець розумний, і серйозний, але він все-таки хлопець. Я знаю що в них там у голові. Сам таким був, – чоловік уже вкотре зітхнув. – Якщо на те вже пішло… Я не можу заборонити вам бачитися. І ходити слідом теж не буду. Але ти сама будь розумною дівчиною. Не дозволяй йому розпускати руки.

– Боже, дядьку! Та нічого такого не було, – я, зовсім почервонівши, піднялася з-за столу і стала робити нам чай. Мені взагалі хотілося просто зачинитись у себе і кімнаті і залізти під ковдру.

– Знаю я ваше не було, – я навіть спиною відчувала що він усміхається. – Але ти мене зрозуміла.

– Зрозуміла, – кивнула. Мені не хотілося зараз сперечатись з ним і казати що він себе просто накрутив. Тоді мені треба було б вигадати якусь іншу причину де ж нас так довго носило з Виговським. Чесно кажучи, на це в мене не було ніяких сил.

– І ще… – Вася відкрив дверцята тумбочки і дістав звідти якусь коробку. – Тримай! – підійшовши, він простягнув мені якусь невеличку баночку. – Антоніна колись дала. Ця мазь заживляє все. І якщо я побачу на тобі хоч ще один засос, твій друг цілуватиме дівчат тільки в сновидіннях! – з цими словами чоловік вийшов.

         Я деякий час стояла, приголомшлено витріщаючись на баночку в руках. А вже потім до мене почав доходити сенс дядькових слів.

Відшукавши на підвіконні дзеркало, я присіла назад за стіл і оглянула свою шию. Вона лишень трохи нила, проте від міцної хватки перевертня лишилося кілька почервонінь, які і справді нагадували засоси. Не сказати б що я знала на практиці про таке, просто бачила колись у однокласниць.

         Я невесело усміхнулася, відклавши дзеркало в сторону. Так от чому дядько так подумав. Хоча може це і на краще. У мене б не вистачило сили розповісти йому правдиву історію. Сказати йому про те що його племінниця – вбивця.