Глава 11

Пройшло хвилин п’ять як Виговський залишив нас. Вже починало сутеніти і мені, чесно кажучи, було не в кайф сидіти з голим Ігорем при лісі.

         Я озирнулася аби перевірити як там хлопець, але його там і не було. У мене аж мороз по шкірі пройшовся і я швидко підхопилася на ноги. Та щось відразу ж повалило мене назад на землю.

– Косий? – я приголомшлено витріщилася на хлопця, що нависав наді мною. Він вже не виглядав таким знесиленим і немічним. Особливо якщо взяти до уваги те, з якою силою він вчепився в мою шию. Я почала борсатись, відчуваючи як його рука стискає все сильніше і сильніше. У мене аж перед очима потемніло, і в грудях запекло від нестачі кисню. – Ігор, – прохрипіла я, не в силах повірити що він намагається мене задушити. Та це був не Ігор.

– Зараз ти, паскудо, здохнеш, – очі хлопця зблиснули якимось зеленим і він задоволено, навіть якось по-демонічному усміхнувся. – Через таких як ти я роками ховався по кутках немов щур. Гадаєте тільки ви заслуговуєте на життя? І ці ваші мерзотні людці? – в його тоні було стільки ненависті. – Ні, зараз я тебе прикінчу. І врятую життя тисячам таких як я. Тим кому ви навіть шансу не даєте, – він ще сильніше надавив на горло.

         Не знаю, чи то страх полонив мене настільки сильно, чи то прийшло усвідомлення що ще трохи і я помру, та десь всередині себе я відчула дещо. Оту дивну силу що швиргонула вчора Виговського. Вона вирвалась з грудей і відкинула Косого на декілька метрів.

         Відкашлюючись і морщячись від болю, що немов вогнем спалював все зсередини, я відповзла подалі поки хлопець очунював. Та він не довго барився.

– Стій! – викинула руку вперед, відчуваючи як та дивна сила знову наростає в грудях. Косий, чи то точніше перевертень замаскований під нього, завмер так само як і Виговський учора. Моя сорочка спала з його пояса, та мені вже було якось байдуже одягнутий він чи ні.

– Він прийде за тобою. Він вже йде, – прохрипів той, якось божевільно усміхаючись. – Він знищить вас до єдиного. Щоб звільнити цей світ для нас. І твої фокуси тобі не допоможуть. 

– Що ти верзеш? Хто за мною йде? – говорити мені було боляче, та цей чувак молов якісь дивні речі.

– Він знає про тебе, – хлопець усміхнувся ще більш задоволено, ніби зовсім не зважаючи на біль. – Він відчуває. І він не зупиниться поки не досягне своєї цілі. Він буде завжди поруч, – посмішка перевертня була більше схожа на оскал.

         Як і з Виговським у мене було таке відчуття, що я стою зовсім поруч. Немов обіймаю тіло Косого, все міцніше і міцніше, аж допоки не почую як тріщать його кістки і лопаються судини.

         Я розуміла що те, що я відчуваю, відбувається насправді. Косий почав корчитись в агонії і його відчайдушний крик рознісся по всьому полю. То був такий крик від якого кров стигла в жилах. І я може б і хотіла якось відпустити його, та тіло не слухалося. Я так само як і він не могла зрушити з місця, поки ця сила всередині мене продовжувала убивати.

         В якусь мить руки перевертня повисли вздовж тіла немов резинові. З носа миттю ринула темна кров. В його наповнених сльозами очах вже не було ні ненависті, ні божевільного вогнику. Вони повільно затухали, ображено дивлячись на мене. Потім голова хлопця опустилася вниз, він обм’як і повалився на землю.

         Я глибоко вдихнула і, зморгнувши сльози, повільно підійшла до нього. Він не рухався, лежачи в якійсь зовсім неприродній позі. Я присіла і взяла зап’ястя хлопця в свою руку, намагаючись нащупати пульс. Потім притулила долоню до його шиї, до серця. Та скільки не шукала, все було марно. Він був мертвий.

– О Боже! – прошепотіла я, присівши трохи віддалік нерухомого тіла. Обхопивши коліна руками, схилила на них голову і дала волю сльозам. Вони здавлювали клубком горло, яке і без того боліло. – Це все кошмар. Просто кошмар, –  шепотіла я, бажаючи якомога швидше прокинутись. Але я не прокидалася. Це все було насправді. І я справді убила людину.

         Я навіть не відразу помітила як хтось під’їхав.

– Вася, – хтось торкнувся моїх плечей. Піднявши голову, я побачила схвильоване обличчя Вані, освітлене фарами.

– Виговський, він… він хотів…

– Тихо, тихо. Тепер все добре, – прошепотів хлопець, притягнувши мене до себе.

– Я не збиралася цього робити. Воно якось саме… – тикнулась обличчям в його футболку.

– Я знаю, Вась, – зітхнув він і обійняв мене.

– Треба прибрати тіло, – пролунав знайомий голос, від якого в мене аж мурашки побігли. Глянувши Виговському за спину, я побачила Косого. Це від його ВАЗа світили фари.

– О Боже! – у мене всередині все аж скрутило, від жаху.

– Все добре, Вась. Це – Косий. Він не перевертень, – Ваня намагався мене заспокоїти. Але я ніяк не могла викинути з пам’яті той погляд наповнений болем.

– Забери її в машину! – наказав той Виговському і дістав з кузова лопату.

– Що він збирається робити? – я приголомшлено спостерігала як Косий відтягує нерухоме тіло свого двійника подалі до лісу.

– Не можна щоб його хтось знайшов, – Ваня, не зважаючи на всі мої зусилля чинити опір, заштовхав мене у кабіну. – Будь тут! Я скоро вернусь. Добре, Вась? – він схвильовано вдивлявся в моє обличчя. Я кивнула, не маючи сил сперечатись з ним.

Ваня закрив дверцята, взяв ще одну лопату і пішов за Косим.  Сльози все так само котились по щокам.

– Боже, нехай це все буде сном. – пробурмотіла я, зажмурившись. Сльози знову покотились по щоках. В грудях боляче здавлювало.  

Я не знаю скільки часу пройшло, коли Виговський заліз в машину. Він сів поруч і відкинувшись на спинку сидіння, важко зітхнув. Я намагалась не дивитись на нього. І взагалі не ворушитись. Такої відрази і страху до самої себе я ще ніколи не відчувала.

– Все добре, Вась, – відчула долоню Виговського на своєму плечі.

– Не добре, – похитала головою. – Я убила його, – сказала здавлено, намагаючись більше не давати волі сльозам.