Глава 10

***

– Косий, ти що тут робиш? – насторожено спитав Виговський.

– Загоряю я тут, хіба не видно? – той присів під деревом і важко зітхнув. – Ти, Вася, як ото вперше голого хлопця бачиш, – пробурчав він, роздратовано зиркнувши на мене. Я відчула як червонію, і зробила вигляд що мене дуже цікавить листя на дубовій гілці.

– Де то вона мала його бачити? – Ваня став на мій захист. Потім не питаючись стягнув у мене з поясу сорочку і дав її Ігорю. – Він поверне, – запевнив мене Виговський.

– Не треба, – я похитала головою. – А то я завжди буду згадувати… – я потупилася, ще більше червоніючи.

         Хлопці лише розсміялися, хоча Косому судячи з того як він морщився було боляче сміятись. В нього всі груди і живіт були в синцях. Але найбільш мене непокоїла розбита голова. Кров була на скроні і ще трохи на щоці, але видно вона вже давно засохла.

         Чомусь жартувати про психів вже не хотілося. Це ставало все більш і більш ненормальним. Навіть кримінальним. І я починала шкодувати що слухала Ваню краєм вуха. Думала він так кепкує наді мною. Але інтуїція підказувала що він не бреше. Та й ті тату у мене на спині, остовпілий Виговський, і тепер побитий Ігор….

– Хто це тебе так? – Ваня з видом знавця оглянув рану.

         Косий мовчки витріщився на мене.

– Що? – я аж розгубилась. – Та я тебе і пальцем не…

– Він шукав хранителя, – перебив мене той. – Мала, ти притягнула в наш край велике зло.

– Він – це хто? – Ваня був серйозний як ніколи.

– Перевертень, – Ігор потер лоба.

Я помітила як побілів Виговський. Такого виразу обличчя я в нього ще не бачила.

– Та інший перевертень. Чуєш? – Косий трусонув його за плече. – Цей перекидається в людину. Мене ледь білка не вхопила, коли я обернувся і побачив себе. Він був отак як ти зараз у мене перед очима. Спочатку я відбивався, а потім цей виродок шандарахнув мене чимось по голові. Отямився я вже в лісі.

– Коли це сталося?

– Я не знаю скільки часу був непритомний. Але вже другий день лажу по цьому лісу. Ніяк вийти не можу. Немов нечистий водить, – він заплющив очі, прихилившись спиною до дерева. – Народ, скажіть що ви прихопили з собою води, а то та що в канаві на смак так собі. На запах ще гірша.

– Тобто другий день? – Виговський перевів погляд з нього на мене. У мене аж холодок по спині пішов. – Хто ж тебе вчора додому підвозив?

– В якому сенсі підвозив? – Косий нерозуміюче зиркав на нас.

         Я розповіла йому як прокинулася в лісі, як він зупинив ВАЗ і запропонував мене підвезти.

– І ти не зрозуміла що перед тобою фальшивка? – Ігор якось розчаровано глянув на мене.

– Він був як ти. І говорив як ти. І він пам’ятав… – пробурмотіла я, згадуючи той ранок. Взагалі мені мало вірилося що ті перевертні взагалі існують, та останнім часом відбувалися такі дивні речі, що я припускала таку можливість. Хоча був ще варіант що ми всі зійшли з розуму.

– Косий, її сила ще тільки прокинулася. Вона не могла відчути, – Ваня похитав головою. – Я тільки ніяк не втямлю чого він просто так її відпустив.

– Може злякався. Хранителі-новачки взагалі відбиті на голову. Розплющила його б там у машині і сама не зрозуміла б як це сталося. Та й він мабуть не відразу втямив що ти хранитель. Слабенька ще будеш, якщо сила тільки прокидається.

– Ви так говорите, ніби той перевертень мав би мене там на місці і вбити, – я закотила очі.

– Мав би, – в один голос сказали хлопці. – Або ти його, або він тебе. Іншого варіанту немає.

– Тоді чого ж він попереджав мене щодо лісу? Ні, в мене зовсім не в’яжеться в голові, – я стала ходити від дерева до дерева. – Може він добрий. Ви не припускали такої можливості?

– Немає доброї нечисті, Вася.

– Де вона взагалі береться ця нечисть?

– Лізе через портали. Свого роду розриви між вимірами.

– Є ще якісь виміри? – я зітхнула з відчаєм. О Боже, дай мені сили і терпіння не повестись на всю цю маячню і повернути свій втрачений розум.

– Вона зовсім нічого не знає? – Косий втомлено глянув на Виговського.

– Навіть не вірить мені, – той лише похитав головою, з докором дивлячись на мене.

– Треба вибиратись з цього лісу, – сказала я, озираючись навкруги. В мене було якесь нехороше передчуття. – Як ми всі втрьох доїдемо?

– Я Славі зателефоную. Нехай приїде мотиком. Заодно і якийсь одяг привезе. Не їхати ж Косому отак, – він допоміг хлопцю піднятись.

– А як ти Славі все поясниш?

– Слава знає про всяке таке, – Ваня дістав з кишені телефон. – Наберу його коли вийдемо з лісу. Зараз мережі немає.

         Ми йшли десь пів години до мотоцикла. Ми б може і дісталися швидше, та Косий був знесилений і ледь волочився.

– Косий, ти куди взагалі тоді попхався? Чи тебе перевертень вдома сцапав?

– На рибу їздив. Саме сітки розставляв як цей виродок на мене натрапив.

– Наловився рибки? – невесело усміхнувся Виговський.

– Наловився. До скону вистачить. 

***

– Слава не відповідає, – сказав Виговський, уже вкотре набираючи друга.

– А хто ще може приїхати? 

– З таких був ще тільки Ігор, – безнадійно сказав Ваня, зиркнувши на Косого що лежав на траві. Щось йому зовсім недобре стало. – Хіба що з’їздити до Слави додому. Він часто лишає телефон в хаті коли робить якусь роботу.

– Ну то їдь, – я зітхнула присівши на траву.

– Як це їдь? І залишити вас тут самих? – він похитав головою.

– Боже, Виговський, та не буду я приставати до твого Косого.

– А чого б ти мала до мене приставати? – простогнав Ігор, перевернувшись на бік.

– Він думав що я вигадала усе, щоб так прикрити те, що я ніби то була з тобою на побачені. Абсурднішого припущення ще ніколи не чула, – я закотила очі. – Давай, Виговський, їдь ти! Я не знаю де живе Слава. Та й раптом його взагалі вдома не буде.