Глава 8

***

«Та це повна маячня. Я його навіть не торкалася.» – думала я, збираючи брудний посуд у велику миску. Не сказати що мені аж так хотілося його мити, та треба було заспокоїтись.

         Я завмерла, помітивши Виговського, що стояв навпроти кухні в коридорі. Він лише якось шоковано дивився на мене, але не заходив. Проте це тривало не довго. Слава покликав його з вітальні, сказавши що реклама закінчилась.

         Як тільки Ваня пішов, я полегшено зітхнула і присіла на табурет. Руки у мене тремтіли так, що я вже не наважувалася брати миски до рук. Краще зранку помию цей чортів посуд. 

– Васька, чаю нам зробиш? – дядько висунув голову з-за дверей. Я аж здригнулась від несподіванки. 

– Всім трьом? – підійшла до шафки.

– Так, хочеш то і собі зроби. І до нас ходи. Ти на Ванюшу не зважай. Не знаю що з ним таке. Зазвичай він не такий колючий, – Вася усміхнувся.

         Я лише кивнула, насипаючи в чашки заварку. Потім поставила чайник. Доки він закипав, швиденько прибрала стіл і підмела підлогу.

– Скільки кому цукру? – спитала їх, прихилившись боком до дверей у вітальню.

– Ходи. Я допоможу, – Виговський піднявся.

О Боже, тільки не це. А я тільки почала заспокоюватись.

– Дядько п’є не солодкий, – він відставив одну чашку вбік. – Нам із Славою по дві.

         Я кивнула, набираючи цукор ложкою. Але руки у мене так тряслись, що все розсипалось по тумбочці.

– Давай краще я, – хлопець помітив це і обережно забрав банку у мене з рук. – Тобі скільки?

– Так само, дві, – сказала я, розминаючи долоні, ніби це якось могло допомогти.

– Досить так панікувати! – тихо сказав він. – Для таких як ти це нормально. Чуєш, нормально, – повторив наполегливо. Але його голос доносився вже немов через туман.

В голові в мене чомусь запаморочилось і ноги раптово підкосились.

– Вася? – почула крізь шум у вухах схвильований голос Виговського. А потім все якось так потемніло. Здається я знепритомніла.

***

Понеділок, 22 серпня

Коли я прокинулась, то не відразу зрозуміла де я. Озирнувшись навкруги, заспокоїлась побачивши знайомі стіни. Потім згадала що ми з Виговським стояли на кухні і мали зробити чай.

Десь з коридору до мене долинув голос дядька. І ще чийсь жіночий, але не Антонінин.

Потерши сонні очі, я хотіла було встати, та в мою кімнату зайшли. Вася з якоюсь незнайомою жінкою приблизно його віку.

– Оооо, ти вже прокинулась, – вона усміхнулась мені. – Добрий ранок!

– Ранок? – прохрипіла я намагаючись сісти. За вікном і справді вже було видно.

– Ти так різко не вставай, – жінка вмить поклала мене назад. – В голові не паморочиться? – вона приклала руку до мого лоба.

– Та начебто ні, – я з цікавістю роздивлялась її. Чорняве волосся заплетене в товсту довгу косу, такі ж чорні брови і якісь знайомі темні очі. Вона мені когось так нагадувала, але я ніяк не могла второпати кого саме.

– Я Олена. Мати Вані, – вона помітила як я на неї витріщаюся. Мені аж соромно стало. – Тебе не нудить, немає слабкості в тілі?

– Ні. Тільки голова розколюється, – я поморщилась.

– Давай я тобі ще тиск поміряю, – вона почала ритись у своїй сумочці. Судячи з усього це була аптечка.

– Що сталося? – я запитливо глянула на дядька.

– Ти знепритомніла, – він зітхнув присівши на стілець. – Добре що Ваня був поруч.

         Ми десь з хвилину всі мовчали, поки Ваніна мама міряла мені тиск. Виговський був на неї такий схожий. Особливо вже ці очі.

– Тиск в нормі, – жінка зітхнула, ховаючи тонометр назад у сумочку. – Проблем зі сном немає? Висипаєшся?

– Та куди там, – дядько закотив очі. – Вона так неспокійно спить. Часом раніше мене встане. Каже кошмари мучать.

         Я потупилась під задумливим і дещо підозрілим поглядом жінки.

– Думаю це все через стрес. Переїзд, зміна звичного середовища, нові люди. Та й ще плюс нездоровий сон, – вона зітхнула. – Це все навантаження на організм, – Олена піднялася з ліжка. – Я попрошу у мами якоїсь травички заспокійливої. Ванюша принесе зараз, – вона усміхнулась мені. – Василь, на кілька слів! – сказала чоловіку і вони обоє вийшли.

У мене, від згадки про Виговського, серце знову швидко застукотіло у грудях. Що б вона не казала там про стрес від переїзду, але я була точно впевнена що я просто сильно розхвилювалась учора. І те як застиг Виговський… Тоді мені здалося що я відчуваю його серцебиття. Взагалі хоч ми стояли на відстані кількох метрів, у мене було таке відчуття що я зовсім поруч. Я клянусь що відчувала його тіло так, немов міцно обіймала.

         Хоча дядько і сказав мені лежати, та валятись просто так я не хотіла. Та й почувалась вже більш менш нормально, тільки в голові гуділо.

         Швидко умившись і одягнувшись, я вернулась назад в кімнату щоб застелити ліжко.

– Привіт! – пролунав знайомий голос у дверях.

– Привіт! – я застигла з ковдрою в руках, розгублено дивлячись на Виговського.

– Я тут тобі зілля приніс, – хлопець тримав у руках чашку. – Його треба випити поки гаряче, – він поставив її на стіл, проте не спішив виходити. – Вась, я хотів би поговорити про вчорашнє, – серйозно сказав він, засунувши руки в кишені.

         Я мовчки застелила ліжко і взявши чашку зі столу присіла. Я не уявляла що маю йому сказати. Як пояснити те що вчора сталося? Я собі не могла цього пояснити.

– Я не знаю Виговський. Воно якось саме, – зітхнула дивлячись на темний навар у мене в руках. – Вибач, я не хотіла заподіяти тобі якоїсь шкоди. Взагалі не розумію що відбувається, – я швидко зморгнула сльози. От ще тільки розплакатись перед ним не вистачало.

– Ні, це ти мене вибач. Я мав би тобі ще вчора все розказати. І сам не втямлю чого я цього не зробив, – Ваня зітхнув. – Мабуть просто вирішив що ти мене дуриш щодо того лісу.