Глава 7

***

         Дядько вже був вдома, коли я вернулася. Я вирішила не розказувати йому про свої ранкові пригоди. Він точно не зрозумів би. Я й сама не розуміла.

– А ти це куди знову? – здивовано зиркнула на Васю, коли він став збиратись після сніданку.

– На пилораму. Там станок зламався. Треба лагодити, бо начальник сьогодні має приїхати.

– На обід будеш? – я позіхнула. Все-таки моєму організму не вистачало сну. Та й сном то не назвеш.

– Боюсь що ні. Привезеш мені поїсти. Ти ж знаєш куди? – дядько швидко умився і накинув на себе якусь іншу сорочку. Ще більш зношену ніж була на ньому. Але для роботи на пилорамі вона була найбільш підходяща.

– Так. Ти мені показував, – я кивнула.

– Все, я побіг, – схопивши кепку з вішака, він щезнув за дверима. Я, позіхаючи, поплелась у ванну умиватись.

Дядько зателефонував десь години в три. Тоді саме люди виганяли корови на пашу. Я перед цим тільки суп доварила. Швиденько зібравши торбу і замкнувши хату, поїхала до нього на роботу.

Ще здалеку було чути шум пили. Територія пилорами була обгороджена високим дерев’яним парканом. Де не де можна було побачити купи складених колод чи дощок. Точніше їхні верхівки, що виглядали над загорожею. 

Сьогодні, судячи з усього, завантажували машину. Кілька разів на тиждень прибувала фура, яку вантажили хлопці з села. Це була не легка робота, проте бажаючі підробити завжди знаходилися, як розказував Вася.

Зупинившись біля перших воріт, я стала дзвонити дядьку. Поки йшли гудки, я похмуро оглянула вантажівку попереду. З воріт стирчала тільки її «голова». Колись я мріяла стати далекобійником. Але один дядечко швидко відбив у мене це бажання. Мені тоді ще десяти не було. Він сказав що голова фури пожирає маленьких діток і вони зникають назавжди у її череві. Боже, яка маячня. Але десятирічним дівчам я вірила навіть у найбезглуздіші казки.

– Привіт! – пролунав збоку голос. Опустивши телефон, я поглянула туди. З-за воріт саме вийшов якийсь хлопець. На ньому були чорні спортивні штани підкачані до коліна, і колись ще біла майка, яка зараз була більше сірою. Це може здатись дивним, але він мені нагадував сонце. Весела посмішка, коротке русяве волосся, яке переливалось золотистим. Він сам був якийсь такий сонячний. Ніби світився промінням і теплом.

– Привіт! – я не могла не усміхнутись.

– Ти когось чекаєш? – він підійшов до мене.

– Так. Дядька Васю. Я йому їсти привезла, а він чогось слухавки не бере, – я вже вкотре набрала його номер.

– Давай я його покличу, – хлопець пішов назад. Незабаром він вернувся, а за ним і дядько.

– Бувай, Слава! – дядько похлопав його по плечу.

Той кивнув і підморгнувши мені пішов.

– Більше нічого не треба? – я кинула короткий погляд на хлопця. Видно один із тих хто грузить машину.

– Та ні, – Вася зазирнув у торбу. – Я до вечора вернусь. В магазин ще заскочу, смаколиків якихось нам куплю, – він усміхнувся. – Ти там вдома справляєшся?

– Справляюсь.

– Ну дивись мені! Раптом що Ваньку клич. Поможе.

– Сама впораюсь, – сказала я заводячи мотоцикл.

Я не хотіла зустрічатися з ним лишній раз. Він вернувся з того лісу якийсь сердитий. Нічого мені розказувати не захотів. Взагалі проігнорував мене, і мовчки пішов у хату. Я не знала хто з нашої трійці найбільш неадекватний. Я, що прокидаюсь за селом у лісі, чи ці два хлопця що називають мене якимось хранителем, але пояснювати нічого не хочуть. Самій з’їздити в той ліс чи що?

Дядько почекав поки я рушу і пішов назад. Я бачила у дзеркало як зачинились за ним ворота.

– Привіт, ще раз! – я порівнялась із хлопцем. Він ще не далеко відійшов. – Хотіла сказати «дякую».

– Та нема за що! – він усміхнувся.

– Ти ж Слава? – спитала я, на що він кивнув. – Тобі далеко? Можу підкинути.

– Та я до друга маю заскочити. До Ванюхи.

– Цей Ванюха, часом не Виговський?

– Часом він, – відповів Слава, мружачись від сонця. Ох, він тоді ставав ще милішим. 

– Ну то сідай! Нам по дорозі, – я сама була в шоці з себе. Я не особливо вміла ладити з людьми, тим паче з хлопцями. І вже те, що я сама йому запропонувала під’їхати, було дивним. Що з цим днем не так?

         Слава мовчки сів позаду. Він все так само усміхався.

– Я Вася, – сказала рушаючи. Його близькість викликала в мене хвилювання. Але я старалась не подавати виду.

– Я знаю, – хлопець кивнув.

– То ви з Виговським друзі?

– Ага, ще з дитсадка якщо не раніше. Він вдома зараз?

– Та має бути, – знизала плечами.

         Я зупинилась коло двору Виговських, щоб Слава зліз.

– Дякую тобі, добра людино!

– Та ради Бога! – я усміхнулась, але відразу спохмурніла, побачивши Виговського на порозі.

– Здоров, Слава! – сказав він підійшовши до нас. – А ти, Страшко, де це тиняєшся? – роздратовано глянув на мене.

– Де хочу там і тиняюсь. – пробурчала я, потупившись. Я багато разів чула такі образи від однолітків. Але оце його «Страшко» чіпляло за живе.

– Ваня. – Слава несхвально похитав головою.

Але той зовсім не звернув на нього уваги і продовжував недобре витріщатись на мене. Може нарешті пояснить що то було зранку? Та хлопець розвернувся і потягнувши друга за собою пішов назад у дім. 

– Ще зустрінемось! – Слава мені усміхнувся.

– Аякже, – кивнувши, я повела мотоцикл до себе.

Ворота в мене були відчинені, тож без проблем заїхала у двір. Поставивши мотоцикл біля дровітні, я прихилилась спиною до стінки. Сльози котились самі по собі. Та я не збиралась їх стримувати. Просто якось так боляче стиснуло у грудях. Щось моє нове життя не грало веселковими барвами.  

***

Вечором я вирішила спекти піцу. Дядько купив в магазині ковбаси і сиру, тож не скористатись такою можливістю було просто гріх. Добре що у Васі хоч духовка була, але здається він нею не користувався. Або користувався не часто.