Глава 6

Неділя, 21 серпня

Прокинулась я від холоду. Перевернувшись, я потягнулась за ковдрою, та намацала щось зовсім не схоже на ліжко. Відкривши очі, зовсім втратила дар мовлення. Це була не моя кімната. Взагалі не було кімнати. Я лежала поміж дерев у лісі.

– Так, Вася, це лише черговий кошмар. Просто кошмар, – прошепотіла я, зажмурившись.

Полежавши хвилину і зовсім задубівши, підвелася. Ніякий в чорта це не сон. Але яким чином я опинилася в лісі?

Я оглянула свій одяг. Ті самі шорти і футболка в яких засинала. Засинала у себе на ліжку, а не тут невідомо де.

З одного боку лісу був просвіт, тож я рушила туди. Мабуть я страждаю лунатизмом. Іншого пояснення для такої ранкової пригоди не знаходилось.

Але за лісом було якесь незнайоме поле. Страх поволі підкрадався в душу. За тим полем не виднілися сільські хати.

– Так, Вася, тільки не панікувати. Треба шукати дорогу додому, а то ще простигнеш з босими ногами, – оглянула зарошені ступні.  

Коло канави був чийсь людський город, засаджений картоплею. Це давало мені надію що я все ж не так далеко від села. А поруч з тим городом була виїжджена дорога. Не знаючи як бути, я пішла по ній. Все одно мала б кудись вивести.

Я вже зовсім задубіла, коли позаду помітила ВАЗ. Все-таки які ж холодні літні світанки. Особливо якщо це літо наближається до осені.

– Ти безсмертна чи що? – спитав Косий порівнявшись зі мною. Це він був за кермом.

– Ага, не діждешся моєї кончини. Виживу всім на зло, – пробурчала я.

– Ти що тут робиш? – хлопець усміхнувся.

– А що не видно? Світанок зустрічаю. Тут найкращий вид відкривається, – я кивнула на сонце, що підіймалось над горизонтом.

– Сідай, підкину додому.

– Та ні. Я сама якось доберусь, – я згадала нашу останню зустріч з ним. Добре що хоч на мені шорти. Зазвичай я сплю без них.

– Та сідай. Я тебе не зачеплю. Я ж не зовсім відморожений. Давай, а то тобі ще п’ять кілометрів топати.

Я трохи подумавши, все-таки залізла до нього в машину. У нього там ножик розкладний валявся, так що якось відбилась би якби треба було.

– На ось, одягни! – він зняв зі спинки свого сидіння куртку. – Замерзла вже мабуть зовсім.

– У тебе часом штанів запасних немає? – закутавшись, я полегшено зітхнула. Його куртка так добре пахла. Не знаю чим, але мене цей запах заспокоював.

– Вибачай, якби знав що тебе зустріну захопив би, – він усміхнувся. Та вмить посерйознішав. – То правду все-таки розкажеш? Чого ти блудиш тут в такому вигляді?

Я промовчала. Лише підібгала ноги під себе, оглядаючи поля за вікном.

– Не довіряєш? – він хитро зиркнув на мене.

– Не в тому справа, – похитала головою. – Це все якось так дивно… – потупилась розглядаючи свої долоні.

– Дивно? – перепитав хлопець.

– Скоріше навіть ненормально, – я витріщилась на поле. Мене бентежив його чіпкий погляд. Може не варто було сідати?

– Паранормально? – спитав Ігор насмішкувато. І машину заводити не спішив.

Я знову промовчала, починаючи нервувати. Ще й пісня «Bring me to life» гурту Evanescence звучала якось так підходяще для цієї напруженої атмосфери.

– Вась? – хлопець обережно торкнувся мого плеча. Я аж здригнулась і схвильовано витріщилась на нього. – Все добре. Чого ти така налякана? – він був дуже серйозним.

– Я просто не знаю що відбувається, – пробурмотіла, відвернувшись до вікна. Не хотіла б щоб він бачив сльози в моїх очах.

– А що відбувається? – Косий викрутив звук на магнітолі на нуль. В машині запанувала цілковита тиша. Я відчувала погляд Ігоря на собі. І від цього ставало ще більш моторошно.

– Я не пам’ятаю, – прошепотіла, так само дивлячись у вікно. Тяжкий клубок боляче здавлював горло. Тільки не плакати, Вась.

– Не пам’ятаєш чого? – голос хлопця був таким же серйозним.

– Як опинилась тут не пам’ятаю, – я зажмурилась.

– Має ж бути якесь пояснення, – пробурмотів він, ще більш пильно витріщившись на мене.

– Немає у мене пояснення, – відкинулась на спинку сидіння, витріщившись на поле попереду.

         Та хлопець більш нічого не розпитував. Мовчки завів машину і рушив вперед. Я, чесно кажучи, вже зовсім жалкувала що сіла до нього. Ще подумає що якась з прибабахами. Я й сама вже так думала.

         Деякий час ми їхали мовчки. Ігор уважно слідкував за дорогою, проте обличчя в нього було якесь похмуре.

– А ти в надприродне віриш? – спитав він порушивши тишу, яка чесно кажучи мені не подобалася.

– Серіал дивилась, – я усміхнулась.

– Я про надприродне у реальному житті, – він нервово потер потилицю.

– Що ти маєш на увазі? – мене він чесно кажучи лякав. – Ігор, ти…

– Я не впевнений, – перебив він мене. Тон у нього був різкий і беззаперечний. – Мені треба дещо перевірити. Якби була одержимість, Ваня відчув би. А так я зовсім не второпаю, – він помітно занервував.

– Ти про що? – я боялась навіть поворухнутись. Про що він в чорта говорить? 

– Я не можу тобі точно сказати, – хлопець похитав головою.

– Косий, зупини машину! Я вийду,– я схопилася за ручку. В нього явно були не всі вдома. Або це я вже почала сходити з розуму.

– Вась, заспокойся!  – він навіть і не думав спинятись.

– Ігор, зупини машину!

– Зупинюсь коло твого дому! Я тобі нічого не зроблю. Не бійся! – здається хлопець панікував не менше за мене. 

– Я не розумію про що ти говориш. Ти якийсь псих чи щось типу того? – я відчула як сльози покотились по щокам. Це був занадто дивний ранок.

– Сподіваюсь що ні. Просто сам не розумію що відбувається, – він скуйовдив волосся рукою.

– Скажи що це все сон. Я просто сплю,  – я відкинулась на спинку і закрила очі.

– Не спиш, – Ігор якось занадто важко зітхнув.

         Решту дороги ми мовчали. Я постійно спостерігала за хлопцем, очікуючи від нього чогось поганого. Типу що він зараз з’їде з дороги, поб’є мене і зґвалтує. Не впевнена чи приваблюю його в такому плані, та хто знає що робиться в голові у тих маніяків.