Глава 5

Субота, 20 серпня

– Вася! Вася, прокидайся! – хтось потрусив мене за плече.

– Встаю-встаю. Але ще п’ять хвилиночок, – я перевернулась на інший бік.

– Вася, мені на роботу зараз. Скоро Косий має приїхати, акумулятор привезти. Так що піднімайся швиденько.

– Косий? Хто це такий? – я потерла очі.

– Хлопець з нашого села. Відкриєш йому гараж, він акумулятора поставить та й піде. Я десь в обід приїду, розберусь.

– А мені що робити?

– Я худобу погодував. Ти головне дивись щоб Косий акумулятор привіз. Ось твої ключі, – дядько кинув мені зв’язку. – Губиш їх завжди, – несхвально похитав головою. – Все, я поїхав. Дзвони раптом що.

         Зітхнувши, я сповзла з ліжка і поплелась у ванну. Умилась, то трохи легше стало.

         Я вже хвилин десять чекала на порозі, коли біля двору зупинилась машина. Зелений ВАЗ, з якого виліз той самий Косий.

– Привіт! – він усміхнувся, несучи добрячий акумулятор. Його голос був мені якийсь знайомий. Та й майку цю я вже десь бачила.

– Привіт! – відмикаючи гараж, я кинула на хлопця підозрілий погляд.

– Що таке?

– Ніяк не можу зрозуміти чого тебе Косим називають.

– Аааа… – він усміхнувся. – То не через очі. Довга історія. Може колись розкажу,  – хлопець поставив акумулятор в гаражі попід стіною. – Ми нарешті на ти перейшли? – він обперся на стіну, поки я закривала двері. Тільки зараз я згадала цей голос.

– А бороду збрив то й ніби помолодшав, – я ледь стримала посмішку.

– Я Ігор,– Косий простягнув мені долоню.

– А я Вася, – потиснула його руку. – Вибач за той випадок. Я не хотіла наїхати на тебе.

– Тут немає нікого хто б хотів наїхати на мене, – він загадково усміхнувся.

Я, збентежившись, швидко забрала свою долоню з його.

 – Що ти робиш ввечері, Вася? – тон хлопця став якимось аж занадто солодким.

– В якому сенсі? – я недовірливо глянула на нього. Він так пильно спостерігав за мною.

– Та нудно мені. Думав з тобою на машинці покататись.

Я скептично оглянула його «машинку». 

– Не на цій, – він прослідкував за моїм поглядом. – Вдома ауді стоїть. Ну то як? Не хочеш покататись? Навчу водити якщо хочеш.

– Такі шмакадявки як я не катаються, – я склала руки на грудях. 

– Та ні. Вони якраз то перші в черзі, – вже не так весело сказав хлопець.

– Ну тоді шукай когось іншого. Я в чергу ставати не збираюсь! – пробурчала я. – Та й машину я водити вмію. Вчити не треба.

– Ясно, та моя пропозиція завжди в силі.

– Як і моя відповідь. 

– Косий, – незрозуміло звідки взявся Виговський за моєю спиною. – Ти що з запою вийшов? Поголився бачу, – задумливо промовив він.

– І тобі здоров! – похмуро промовив Ігор. Вони потиснули руки один одному. – Я в нього й не заходив. Ти побільше пліток слухай.

– Аааа, ясно, – Ваня кивнув. – Ти чого це до дівчини чіпляєшся? – він загородив мене собою. – Дядько Вася тобі вуха повідриває. А може й не тільки вуха. У нього батьківський інстинкт прокинувся, тож всіх порве. Так що я на твоєму місці не ризикував би.

– А в тебе бачу вуха на місці, – якось недобре усміхнувся Косий.

– А я друг, – Виговський закинув руку мені на плечі.

– Друг? – Ігор усміхнувся. Я відчула як Ваня напружився. – Скажеш дядьку що я завтра приїду! – звернувся він до мене. Потім кинув ще один незадоволений погляд на Виговського і пішов.

– Тобі до друга, як до неба рачки, – сказала я скинувши з себе Ваніну руку. 

– Пофіг! Я й не збирався дружити, – його голос став таким же холодним як зазвичай. – Тримайся подалі від нього, – він кивнув на машину що саме від’їжджала від воріт.

– Чому? – я дивилася вслід Косому.

– Він не той ким здається на перший погляд, – прозвучало якось зовсім дивно.

– А я саме думала покататись з ним,– усміхнулась, знизавши плечами.

– Не думала! – різко рубонув Ваня. – Я чув трохи розмову, – вже більш спокійніше. – Він завжди так дівчат перевіряє. На легко доступність, – Виговський збентежено потупився. – Ти добре відстояла свою позицію, – якось задумливо усміхнувся.

– А як ти у двір зайшов? – спитала підозріло.

– Через пліт, – хлопець кивнув на штахети.

– А по-людськи ти не вмієш, – я закотила очі.

– По-людськи довго, – він зітхнув. – Я дядьку дзвонив, питався чи можна болгарку взяти, а то моя зламалась. Вона десь там в гаражі має бути.

– Ходи! Знайдемо! – я знову відімкнула двері і пропустила його вперед.

– А це твій? – хлопець підійшов до мотоцикла і провів рукою по сидінню. – Хороший! Дорого певно коштує?!

– Є трохи, – я стала оглядати полиці. – Мій тато купив його, ще коли мені було п’ять.

– Не кажи що ти ганяєш на ньому з п’яти років! – Ваня усміхнувся.

– Ну хіба що як пасажир. А за кермом з тринадцяти.

– А лагодити де навчилась? – не здавався хлопець.

– Тато навчив. Вечором ми засідали з ним в гаражі і він мені все показував. А потім якось втягнулась. Стала шукати в Інтернеті, читати книжки з механіки, – я відставила «дружбу» вбік. За нею то і лежала болгарка. – Але більшість того що я вмію це завдяки батьку. 

– Він багато значив для тебе, – Виговський не питав а скоріше стверджував, проте я все-одно кивнула.

– Давно його немає? – хлопець з якимось розумінням глянув на мене.

– Два роки тому загинув в аварії, – неохоче відповіла я.

– А мама? – спитав він розглядаючи написи на болгарці.

– Я її не знала. Вона померла невдовзі після мого народження, – зітхнула я. Це була не найприємніша тема для мене.

– Тому ти переїхала сюди? Чого ж не зробила цього раніше? – продовжував допитуватись хлопець.

– Так вийшло, – потупилась схвильовано. – Я жила з мачухою до цього.

– Вона була зла? – здається Виговському і справді було цікаво. – Не злюбила тебе? Тому вирішила так позбутись?