Глава 4

***

П’ятниця, 19 серпня

Цієї ночі черговий кошмар знову настиг мене. Моя підсвідомість видавала якісь зовсім божевільні сценарії.

Стадіон з величезними трибунами і купою людей. Я стою на старті. Поруч якийсь чувак на навороченому мотоциклі. Ми стартуємо одночасно, проте він випереджає мене на першому повороті. Здається ця гонка триває вічність. Жоден з нас не хоче поступатись. Я додаю ще більше швидкості, вижимаючи з мотоцикла всю силу. Обганяю противника десь на три метри. Та відразу ж скидаю газ, помітивши що хтось стоїть посеред треку на повороті. Кермо не слухається і мене несе прямо на якусь металеву загорожу, та гальма теж не працюють. Різкий біль проймає все тіло, коли мотоцикл врізається в металевий борт. Отямившись на землі, я підіймаюсь і безпорадно озираюсь навкруги. Той чувак вже міг давно перетнути фінішну лінію, та він чомусь лежить посеред треку, поруч зі своїм мотоциклом. Я несміливо підходжу до нього. Навколо така тиша що аж у вухах дзвенить.

– Ей, ти живий? – я обережно торкаюсь його плеча.

– Бачиш що ти наробила? – голос батька за спиною.

– До чого тут я? – тяжкий клубок здавлює мені горло.

«Це просто сон, Вася. Не забувай ніколи. Це просто сон», – подумки заспокоюю я себе, намагаючись перевірити пульс, якого то й немає.

– Це ж ти мотоцикл полагодила?

– Який мотоцикл?

– Свого сусіда, Вані.

– В якому сенсі? – я не можу зрозуміти до чого тут Ваня.

Батько лише мовчки киває на тіло коло мене. Мене холод пробирає, коли я помічаю той червоно-чорний вайпер. Потім все зникає.

         Зітхнувши від полегшення, я сіла на ліжку. Ще хвилин п’ять приходила до тями. Одягнувшись, взяла зі столу ключі і вийшла на вулицю. Вивівши мотоцикл з гаража, я сіла і завела його. Перед цим ще трохи бензину залила, про всяк випадок. Краще самій переконатись що все гаразд. Чим Бог не жартує.

Зробивши коло по сусідній вулиці, заїхала назад у двір. Гальма були справні, передачі нормально вмикались. І чомусь мені дуже подобався звук цього мотора. Так, я із тих ненормальних яким подобається воркотіння мотоциклів і запах бензину.

– Ну і як? – пролунав голос за спиною, коли я ставила мотик на ніжку.  Я аж підскочила від несподіванки. Ще мить назад нікого не було в дворі.

– Що як? – розгублено поглянула на хлопця. Це був той самий чувак, з яким я зіткнулась біля магазину.

– Мотоцикл мій як? – він похмуро дивився на мене. Але на якусь мить розгубився вдивляючись в моє обличчя.

– Ганяти можна. Стартер працює, акумулятор ми поміняли... – у мене від його погляду аж мороз по шкірі пішов.

– Більше не чіпай його! Ще поламаєш щось, – холодно сказав він, оглядаючи свого залізного коня.

– Ти занадто категоричний, Ваня. Вона вважай сама все зробила, – з хати вийшов дядько. – Ви вже встигли познайомитись?

– Ваня, – хлопець кинув на мене ще один недобрий погляд, простягаючи руку. – Ваня Виговський.

– Вася, – я так само нерадісно потиснула йому долоню.

Веселим це знайомство не назвеш. Але, на відміну від його погляду, рука хлопця була приємною і гарячою. Мені, чомусь, навіть не хотілось її відпускати, але ми й так тримались вже занадто довго.

– Вася, ще шести нема. Ти чого так рано? – дядько втомлено глянув на мене.

– Не спиться, – я зітхнула. Хоча після того як впевнилась що з мотиком все гаразд, на душі стало легше.

– Тобі теж не спиться? – спитав він у Вані.

– Пора така, – хлопець розвів руками.

Я все ніяк не могла зрозуміти холодно йому чи ні. Він був у легких шортах і майці. А мене холод пробирав навіть крізь светр. Чи може то на мене так діяв сердитий погляд цього Вані, яким він мене свердлив?

– Та розслабся ти! Не братиму я твій мотоцикл, – не витримала.

– Я тебе почув, – він криво усміхнувся.

Та я помітила як на його обличчі промайнуло збентеження.

– Щось якась невесела у вас перша зустріч, – скептично оглянув нас Вася. Виговський загадково усміхнувся, окинувши мене оцінюючим поглядом.

– Я краще піду,– сказала дядьку. В мене від цього Вані аж око починало сіпатись.

– До зустрічі! – крикнув хлопець мені вслід. Я йому нічого не відповіла.

         Залізши на диван, увімкнула телевізор і почала гортати канали в пошуках чогось цікавого.

– А цей Ваня, він хто? – спитала дядька, коли він прийшов у хату.

– Сусід наш. Внук Антоніни, – Вася почав шукати щось у шафі. – До речі твій однокласник майбутній.

– Тобто? Йому шістнадцять? – я здивовано вигнула брову. Виглядав він старше. Десь на вісімнадцять як мінімум.

– Йому вже сімнадцять, – дядько усміхнувся. – Бачу тобі він не дуже сподобався.

– Це я йому не дуже сподобалась, – я потупилась. 

– Забувся тебе попередити що він не любить коли хтось бере його мотоцикл. Він нікого на нього не пускає.

– Що, і дівчат не катає?

– Ні, – Вася якось загадково усміхнувся. – Він хороший хлопець. Просто ви познайомились неправильно.

– Можливо, – я знизала плечами.

– А ти чого це зрання рвонула кататись? – чоловік свердлив мене підозрілим поглядом.

– Я… цей… – пробурмотіла, не знаючи що йому відповісти. Скажу правду – вирішить що якась шизанута. – Мені сон недобрий наснився, – все-таки наважилась. Не хотілося видумувати якусь побрехеньку. Тим паче він на вряд чи повірить. – Ніби той мотоцикл несправний. Хотіла впевнитись що все гаразд.

– Вась, я ж казав що це просто сни, – він зітхнув. – Це лише відображення наших власних переживань.

– От я тепер і не переживаю, – невпевнено усміхнулась.

***

Вечором довелось мені забирати Тумана з Паші. Я за два дні з ним так здружилась, що він вже сам до рук ішов. Дядька це звісно шокувало, але не мене. Я ще з раннього дитинства ладнала з тваринами. Хоча, чесно кажучи, нікого більшого за лайку в мене не було.