Глава 3

***

Четвер, 18 серпня

Я підхопилася на ліжку, відчуваючи як сльози котяться по щоках.

– Це був просто сон, – вкотре заспокоїла себе, дивлячись у вікно.

Надворі вже світало. Тремтячими руками я скинула з себе ковдру і швидко одягнулась. Виповзла на вулицю і, цокаючи зубами, присіла на порозі. Ранкова прохолода проходила навіть крізь светр, та це було навіть на краще. Холод приводив мене до тями і допомагав зібрати всі думки до купи.

– Ти чого тут сидиш? – сонний дядько вийшов на поріг і здивовано глянув на мене.

– Та так, кошмар наснився, – потупилась.

– І часто вони тобі сняться? – Вася присів коло мене.

– Після смерті тата – часто, – поїжилась від холоду.

Я не стала йому казати що вчорашня ніч була єдиною коли мені нічого не снилося. Може це від того чаю Антоніниного?

– Це просто сни. Вони нічого не значать, – він невесело усміхнувся.

– Мабуть, – я знизала плечами і зморгнула сльози.

– Хочеш розказати? – обережно спитав Вася.

– Ні, – трохи подумавши, похитала головою.

– Я не буду наполягати. Якщо сама захочеш. Але знай, я завжди готовий вислухати і підтримати. Не кожен проходить через таке. Не хочу щоб ти тримала це все в собі.

         Я кивнула, дивлячись кудись вдалину. На вряд чи розповіла б комусь. Краще все-таки тримати все в собі. Забутись не можливо, але треба навчитись жити з цим.

– Як нога? – тим часом спитав дядько.

– Ти знаєш, вже не болить, – я прислухалась до своїх відчуттів.

– Ну то добре, – кивнув він, позіхаючи.

– Чого ти так рано? – глянула на його наручний годинник. Було ще тільки шість годин.

– Коня на пашу треба завести.

– А можна я з тобою?

– А не боїшся його? Це мустанг ще той.

Я, усміхнувшись, похитала головою. Я коней вважай тільки по телевізору бачила.

– Ну ходи. Заодно покатаєшся, – Вася пішов до конюшні.

– Дядьку, а він нічого мені не зробить? – я недовірливо поглянула на Тумана. В нього був гордий темний погляд, яким він відразу давав зрозуміти що так просто до нього не підступишся. Здоровий, темно-гнідої масті із білою смужкою вздовж лоба. Справжній красень.

– Йому треба трохи звикнути до тебе. Погладь його трохи, –  Вася взяв мою долоню і приклав до морди Тумана. – Він до людей не дуже йде. Івана, нашого сусіда, взагалі до себе не підпускає. А ти йому мабуть сподобалася, – дядько усміхнувся дивно дивлячись на нас.

Кінь і справді вів себе миролюбно. Принаймні дивився вже не так холодно і не намагався вдарити. Я боязко гладила його, зазираючи в ті темні очі. Якісь дивні відчуття наповнювали мене в цей момент. Вже й страх помаленьку відступав.

– Ну от ви й подружились, – дядько розсміявся. – Ну що, покатаєшся?

         Я, не зважаючи на хвилювання, закивала головою. Дядько допоміг мені залізти. Це було не так важко як здавалось на перший погляд. Хоча навряд я зробила б це сама.

         Наскільки Туман високий, я зрозуміла вже сидячи на ньому. Як тільки кінь переступив з ноги на ногу, я відразу ж вчепилась руками за мотузку у нього на шиї. Мені було страшно, що він зараз вирветься і побіжить кудись у поле. І звісно загубить мене ще на початку свого шляху.

         Я обережно гладила коня по шиї, щоб хоч так заслужити його прихильність. Хоча, зі слів дядька, в мене це вдалось відразу. Проте тремтіти я не переставала. Але, чесно кажучи, якщо Вася колись знову запропонує проїхатись верхи на Тумані, я не буду проти.

Сонце вже зовсім зійшло, коли ми повернулись додому. Вася показав мені як затопити пічку, а потім ми вдвох сіли перебирати картоплю свиням. Поки картопля, варилася, дядько показав мені кого чим нагодувати. Кроликам – трави, курям – зерна, ну а до свиней він вирішив мене поки не пускати і погодував їх сам.

В обід йому подзвонили з роботи і сказали що там на пилорамі щось поламалось. Взагалі він взяв кілька днів відгулу, щоб не кидати мене саму в перший час. Та начальник змусив виходити сьогодні.

– Я десь ввечері повернусь. Там Іванко привіз мотоцикла свого, треба буде мені подивитись, – Вася швидко перезувся з галошів у шльопанці. – В холодильнику ще суп є. Можеш розігріти. А хоч ще що звари...

– Вася, все окей, – я усміхнулась йому.

– Так не хочу залишати тебе наодинці, – неохоче зізнався він.

– Я ж не маленька, – я закотила очі.

– Ото ж бо що маленька, – чоловік зітхнув. – Раптом що дзвони.

         Без дядька дім був якимось пустим. Я сіла на диван у вітальні і роздивилась кімнату. Треба було трохи прибрати. Взагалі дядько був на дивовижу акуратним і хазяйновитим, тому прибирання в мене не зайняло багато часу. А потім життя втратило сенс.

Я не знала куди подітися, гортаючи канали по телевізору. То якісь ідіотські передачі про моду, то просто ідіотські передачі. З фільмів одна бабська муть, типу сопливих серіалів про кохання. І от під один із таких серіалів я заснула, прямо там на дивані. Хоча він був досить широкий і зручний. Мабуть тому я так довго спала, бо прокинулась вже аж далеко за обід. Аж досадно стало. Краще б якусь книжку почитала, а то так змарнувала день. Щоб хоч якось утвердитись в своїх очах, я вирішила щось приготувати. Зварила картоплі, знайшла в холодильнику шматок м’яса і насмажила його з цибулею. Потім ще нашукала на городі огірків з помідорами і нарізала салат. Я була повна енергії, тож на приготуванні їжі не зупинилась. Тинялась по господарству, шукаючи якусь роботу. І робота завжди знаходилась. Вже під вечір, коли мій запал трохи згаснув, я зазирнула в гараж.

Там, крім мого, стояв ще один мотоцикл – червоно-чорний kinglon. Думаю, Вася не буде проти якщо я трохи почаклую над ним.

– Що це ти там робиш? – спитав дядько повернувшись.

– Я вирішила що тобі з роботи не захочеться ще й мотоцикл лагодити, тож... – я почувалась винуватою. Якось без просу все-таки.