Глава 2

***

Середа, 17 серпня

Прокинувшись і відкривши очі, я відразу ж замружилась від яскравого світла. Тут було аж занадто ясно.

– Ну погодьтесь, Антоніно, це дивно, – почувся голос дядька крізь напіввідкриті двері.

– А Ліза що сказала? – так само тихо мовила якась жінка. По голосу видно вже не молода.

– Нічого толкового, – відповів Вася. Я завмерла, вслухаючись у їхню розмову.

– Ох, Вася, – зітхнула та. – А ти з нею говорив?

– Та коли там. Вона ще спить. Та й боюсь нічого не скаже. Таке і близькій людині не довіриш. А ми один одного майже не знаємо.

Далі голоси вже зовсім затихли і більш нічого я не почула. Вибравшись з-під ковдри, оглянула свої спортивні штани і майку, в яких була відучора. Розклавши сумки, я вже нічого не хотіла. Як лягла так і відрубилась.

Мені дуже хотілося пити, але я не наважувалась іти туди, поки там був ще хтось незнайомий. Все-таки, не витримавши, сповзла з ліжка і пошкутильгала на кухню.

– Добрий ранок! – я невпевнено завмерла на порозі.

За столом навпроти дядька сиділа якась бабуся. Судячи з їхньої розмови – Антоніна. На вигляд їй було десь років шістдесят. Хоча хто їх знає цих бабусь. Волосся сиве-сиве, акуратно зібране в пучок. Одягнута здається як і всі інші бабусі в селі: квітаста спідниця за коліна і легка кофтина поверх блузи. На шиї була пов’язана синя хустина з чудернацькими узорами.

– Добрий! Щось ти рано встала, – сказав дядько, недовірливо дивлячись на мене.

– Не спиться, – зітхнула. Під пильним поглядом цієї жінки, я почувалась якось незручно, тому починала трохи нервувати. В неї були напрочуд зелені пронизливі очі. Здається бачили наскрізь всю душу. Вона була першою хто дивився на мене так сміливо. Решта зазвичай зашарівшись, відводили погляд.

– Вася, познайомся. Це Антоніна Семенівна. Сусідка наша.

– Дуже приємно! – я потиснула їй руку. Вона виглядала дуже серйозною і діловитою як на її вік.

– Розслабся! Я не кусаюсь, – жінка усміхнулась мені. Видно відчула як тремтить у мене рука.

– Снідати будеш? – спитав дядько.

– Ні, я поки не хочу. Голова болить чогось. В тебе немає ніякої таблетки?

– Та десь має бу...

– Я краще тобі чай зроблю, – Антоніна Семенівна підвелась з-за столу. – У Васі тут має бути якесь зілля. Поможе краще ніж таблетка.

– Ви впевнені? – я не була прихильницею народної медицини. Я взагалі будь-яку медицину тепер не любила. Вона мені вже в печінках сиділа.

– Впевнена. Природа все може вилікувати.

– Вона знахарка, – шепнув мені дядько.

– Добре що не сказав відьма,– жінка усміхнулась, наливши в чайник води.

– Не мої слова, – Вася розвів руками.

– Тобто як? – я здивовано глянула на нього, потім на бабусю. – Ви магією займаєтесь? – в це я теж особливо не вірила. Битва екстрасенсів – розводняк.

– Борони боже! Цього мені не призначено, – вона перехрестилась і почала рвати якісь пучки трав. З того всього я тільки ромашку впізнала. – Я тільки лікую. Ну ще можу поворожити.

– А мені можете поворожити? – я усміхнулась. Чисто науковий інтерес.

– А чом би й ні, – вона присіла і взяла мою долоню. Вдивившись в неї Антоніна чомусь спохмурніла. – Василь, принеси з колодязя води! – наказала вона дядьку.

– Тож там же відро майже повне, – чоловік здивовано глянув на неї.

– Вона вже застоялась. Принеси свіжої! – наполягла жінка.

Вася, зітхнувши, підвівся і пішов по воду.

– Важко тобі прийдеться, дитино, – сказала бабуся, ледь за дядьком гримнули двері. – Велику силу тобі дарували, але доведеться її приборкувати. Будуть у тебе друзі, будуть і вороги. За твою душу битимуться і темні і світлі. Але єдиний хто зможе виграти битву це ти сама. Жага випалюватиме пустотою зсередини. Але треба буде її перебороти, – жінка помовчала трохи. Я боялась навіть поворухнутись. Вона говорила якісь такі дивні речі. – Буде коло тебе один… Ходитиме слідами і оберігатиме. Ви немов з різних світів, та долею вам призначено бути разом. З ним не відчуватимеш пустоти. І жагу твою загасить, і біль минулого втамує. Тільки доведеться довіритись йому. Без довіри не знайдете спокій.

– Хто він?

– Прийде час і ти сама зрозумієш. Він твоя людина і ніхто не зможе його замінити.

– Дурня якась, – я струсила головою.

– Я б так не казав, – дядько приніс на кухню відро води і поставив його на стілець. – Антоніна Семенівна мені колись тебе наворожила. Давно це було, коли я в це село тільки прийшов. Але досі ясно пам’ятаю.

– І що ж я тобі тоді сказала? – вона хитро замружила очі, глянувши на нього.

– А ви вже не згадаєте? – дядько присів коло нас. – Прийде колись та жінка, яка переверне твоє життя. Кров у неї буде твоя, очі твої і ім’я твоє! – ці слова прозвучали якось таємниче. У мене аж мурашки по спині побігли.

 – Ага. Ти сказав тоді мені що я несповна розуму і таким тільки лохів розводити.

– Я тоді вас не знав, Семенівна, – дядько трохи засоромився.

         Я поринула у свої думки, поки ті двоє згадували свої минулі часи.

Я сподівалась передбачення Антоніни не збудеться. Якесь воно не зовсім райдужне було. Особливо оте про якусь силу і любов не з цього світу. Ще не вистачало з інопланетянами сплутатись.

         Випивши того чудодійного чаю, я поплелась у ванну приводити себе до ладу. Можливо деякі дівчата отримують кайф від споглядання себе в дзеркалі, але не я. Мені і раніше не особливо подобалось моє обличчя. То мені здавалось що брови якісь занадто густі, то ніс завеликий, то сама форма обличчя непропорційна. Але тепер це все втратило сенс. Кого хвилює завеликий ніс, коли в тебе пів обличчя один суцільний шрам? Я отримала цей опік ще два роки тому. Він охоплював більшу половину правої щоки і тягнувся вниз аж до ключиці. Спочатку я намагалася хоч якось прикрити його волоссям, але зрештою зрозуміла що це марно. З часом я звикла до себе такої. Але полюбити досі не можу. На вряд чи хто взагалі може таку полюбити.