Вівторок, 16 серпня
– Вася, прокидайся! – хтось легенько потряс мене за плече. Я підняла голову з сидіння і сонно потерла очі. Заснула, видно, поки їхали.
– Ми вже на місці? – роззирнулась навкруги.
– Так. Вітаю у Дмитрівці! – дядько усміхнувся.
Надворі вечоріло. Сонце заховалось за деревами, залишаючи за собою червонувато-вогняну смужку над горизонтом.
Дядьків двір був на краю села, останній на цій вулиці. А далі поле і ліс.
– Тут так спокійно, – я усміхнулась.
Після міської метушні це здавалась занадто дивним. Машини не шугали вулицями, нічого не гуділо, і взагалі навколо було тихо.
Поклавши рюкзак на лаву, я оглянула подвір’я. Одноповерховий будинок був набагато менший ніж моя попередня оселя, та для села досить таки нічогенький. Високі стіни пофарбовані у зелений колір, широкі дерев’яні вікна і дах вкритий сірою черепицею. З іншого боку двору стояла ще якась невеличка хатка. Нащо дядьку дві хати?
– То літня кухня, – чоловік прослідкував за моїм поглядом. – А це гараж,– показав пальцем на цегляну прибудову до неї. Гараж був нижчим, але вдвічі довшим за кухню.
– Отам ото хлів, – дядько указав на задній двір. – Ще комора, льох, дровітня. Хазяйства вистачає, – чоловік усміхнувся.
Міські люди дещо упереджені щодо життя в селі. Не скажу що я не одна з них. Проте в той момент, стоячи посеред двору, я відчувала як стереотипи повільно руйнуються, поступаючись місцем щемливому трепоту у грудях. Отой спокій, що оповивав все навкруги, вечірня свіжість перемішана з ароматом якихось квітів…
Я обережно зробила глибокий вдих і зажмурилась, відчуваючи як до очей підходять сльози. Я вдома. Ця думка знову і знову зринала в голові, допоки її не перебив голос збоку.
– Матіола пахне, – Вася не правильно оцінив мою поведінку. Хоча це було навіть на краще. Я зиркнула на нього, видавивши з себе легку посмішку. – Вдень не чути запаху, а от надвечір... – він усміхнувся погладивши дрібні рожеві голівки квітів.
– Ти ж сам живеш? – щось всередині мене здригнулось. Образ дядька ніяк не в’язався в мене з квітами. Він хоч не був якимось брутальним мачо, та чоловік що садить квіти це трохи дивно. Хлопчик років десяти може, але нащо це сорокалітньому дядьку? Хіба що тут живе ще хтось.
– Сам, – він усміхнувся. – Бабів додому не воджу. Не переймайся. А квіти мені сусідка Олена посадила. Вона хороша жінка, тобі сподобається, – дядько схвильовано подивився на мене. – Вась, все добре?
– Тобі б не дали так швидко опікунство, – ця думка не покидала мене вже кілька днів.
– Твоя мачуха швидко все владнала, – неохоче відповів чоловік. З його погляду я зрозуміла яким чином вона це зробила.
– У тебе хоч вистачає сили його утримувати? – вивівши мотик на подвір’я, дядько скептично глянув на мене.
– Вистачає, – усміхнулась я. Ріст у мене під метр сімдесят, та й худобою я не вирізнялась. Взагалі не заважало б кілька кілограм скинути.
– Ох, даси ти жару нашим хлопцям, – Вася якось загадково усміхнувся. – Але тут в селі сильно не розженешся.
– Ти хочеш це перевірити?
– Без фанатизму, Вась. Мені треба жива племінниця, – він застромив ключ у масивний підвісний замок, що висів на дверях в гараж.
– Ходи сюди! – дядько покликав до себе. – Гадаю тобі це має сподобатись, – він відкрив двері пропускаючи мене всередину.
Я ледь стримала посмішку, коли Вася увімкнув світло. Перше що кинулось мені в очі це купа дерев’яних стелажів. Вони, ніби в бібліотеці, тягнулись вздовж усіх стін від землі до стелі і були заставлені не книжками, а різноманітними інструментами. Тут усе було розкладено по своїх місцях і від цього гараж виглядав дуже акуратним.
– Бачу ремонт це у нас сімейне, – я знову задоволено озирнулась навколо. – А це чий? – кивнула на синій вайпер, розібраний посеред гаража.
– Це я свій розбираю. Вже завтра ним займусь, – дядько дістав з полиці зв’язку ключів. – Тримай! Тепер це твої. Один від хати, один від кухні, інший від гаража, – він присів на стілець і втомлено провів по обличчю долонею. – Я вже казав що жити зі мною не буде легко. Купа роботи по господарству. Раз на три дні я сторожую на пилорамі. В селі небагатий вибір заробітку, то ж доводиться крутитись як є. Тобі доведеться призвичаїтись до такого життя. Будеш готувати їсти, за худобою доглядатимеш коли мене не буде. Важкого тобі не даватиму робити.
– Розслабся, Вася! – хлопнула його по плечу. При першому знайомстві він попросив мене звати його по імені. І не викати. Мовляв він ще молодий. – Хоч і міська та до роботи привчена, – я закинула ключі в кишеню і усміхнулась йому.
– Привчена вона, – Вася невесело похитав головою. – Ходімо вечеряти. З дороги мабуть зголодніла.
Він мав рацію. Я була голодна як вовк.
– Добрий? – спитав дядько насмішкувато дивлячись на мене.
– Дуже, – похвалила я з’їдаючи вже другу порцію борщу. – Я вже й не пам’ятаю коли востаннє їла таку смакоту.
– А що Ліза не варила вам борщу?
– Ліза нічого не варила відтоді як помер тато, – якомога спокійніше відповіла я. – Вась, давай не будемо згадувати її.
– Добре. Я просто подумав що може тобі варто виговоритись і...
– Не варто, – я похитала головою.
– Як ти забажаєш! – чоловік зітхнув. – Але я завжди до твоїх послуг.
– Дякую! – я усміхнулась, беручи до рук чашку з трав’яним чаєм. Вася сказав що вони заспокоюють нерви. Не знаю чи ті трави дійсно заспокоюють, але на смак вони були досить непогані.
Сьорбаючи той чудодійний чай, я ліниво оглядала кімнату. Як я вже помітила, ремонт у будинку був не так і давно. Кухня не виняток.
Стіни тут були обклеєні шпалерами теплого золотистого кольору. Невелика кімната спокійно вміщала газову плиту, холодильник, тумбочку завдовжки з два метра і кухонну стіну з купою цікавого. Перевіряти що в тій тумбочці я вирішила завтра. Трави настільки заспокоювали, що мене почало хилити на сон.
#3840 в Любовні романи
#903 в Любовне фентезі
#460 в Молодіжна проза
#95 в Підліткова проза
Відредаговано: 07.07.2020