Страхопудик і великий пес

Жив собі білий песик з рудими вухами. Він усього боявся. Крикне півень, песик тікає у будку. Скрипне хвіртка – ховається в кущі. Не боявся песик тільки своїх господарів. Особливо він любив дівчинку Таню. Вона гралася з ним у м’яча, а коли песику було страшно, Таня брала його на руки і гладила. Саме Таня і назвала його Страхопудиком.

          Одного разу, Таня пішла в магазин і взяла з собою Страхопудика. Дівчинка підбадьорювала його але він ледве переставляв лапи від страху. Якби не повідок, то песик нікуди б не пішов. Та нічого не поробиш, хазяйку доводиться слухатися.

Біля магазину, Таня прив’язала Страхопудика до поручня і зайшла в середину. У Страхопудика запаморочилася голова від такої кількості людей. Вони метушилися, голосно розмовляли і махали руками. Страхопуди тремтів і притискався до стіни.

Раптом сталося жахливе. Щось запищало, дзенькнуло. Хтось крикнув, хтось упав. Страхопудик підстрибнув, смикнув повідок і щодуху помчав подалі, висолопивши язика. В голові була лише одна думка: Додому! Швидше додому!

Поступово переляк минав. Часто хекаючи, песик зупинився. Навколо була незнайома місцина. Де він? Де Таня? Куди йти?
- Ти що, заблукав?

Страхопудик ледь не втратив свідомість. Він хотів втекти, але сили покинули його. Песик притисся до землі і заплющив очі.
- Заблукав, питаю?          

Голос лунав зовсім поруч. Страхопудик відкрив одне око. Перед ним стрибав горобець. Він з цікавістю поглядав на пса. На спині і в хвості горобця не вистачало кілька пір’їн.
- Годі вже. Я ж тебе бачу. Ви собаки такі дивні.

Страхопудик підвівся.
- Як тебе звати? - запитав горобець, підстрибуючи на місці.
- Страхопудик.
- Страхо… - горобець зайшовся тріскотливим сміхом. – Вибач, чувак. Не стримався. Мене звати Джек. Отже ти свійський,
- Що? 
- Свійський, кажу. Живеш з людьми. Хто б іще дав тобі таке ім’я. Сам бував у такій халепі.
- Ти жив з людьми?
- Треба було пересидіти лютий холод. От я й прибився до теплого гнізда. Годували мене добре, але там був нестерпний хлопчисько, який постійно намагався прив’язати до моїх ніг якийсь тягар. З тих часів залишились неприємні спогади та ім’я Джек.
- О, ні! – Страхопудик підскочив, ніби його вжалила оса.
- Що таке? Ти чого? – підстрибував Джек.
- Таня ж мене шукатиме. Ми ходили в магазин і я…
- Біжи за мною. Знайдемо твою Таню.

Джек перелітав з дерева на дерево, вказуючи Страхопудику шлях. Він побачив Таню, яка бігла йому на зустріч, з повною торбинкою. Але що це? Великий чорний пес перегородив їй дорогу. Він гавкав і нападав на дівчинку. Страхопудик хотів рятувати Таню але страх скував його. Собацюра гавкав а маленький песик тремтів від страху.

На чорного пса впала грудочка сірого пір’я. Собака хапав щелепами повітря, крутився на місці, а Джек атакував його мов набридлива муха. Як тільки горобець відлітав, собацюра кидався на Таню. Дівчинка кричала і відступала,

Заплющивши очі, Страхопудик стрибнув на пса. Страшні щелепи клацнули біля його вуха. Він вчепився собацюрі в лапу. Той гаркнув і схопив його за шию. Страхопукдик заскавчав. Гострі зуби проникали все глибше.   

Збіглися люди й відігнали чорного пса. Підібгавши хвоста, він зник у щілині паркану. Таня схопила на руки свого улюбленця.
- Страхопудику, тобі боляче?

Страхопудик жалісливо заскавчав. Таня швидко побігла додому. Поклавши голову їй на плече, Страхопудик бачив, як Джек перелітав з дерева на дерево і наспівував переможну мелодію.