Страхопудик і темний ліс

Страхопудик не любив зиму. Коротка шерсть не зігрівала і швидко намокала від снігу. А от Таня зиму любила. Особливо їй подобався один день, який вона називала Різдво. Всі святкували день народження якогось Ісуса. Хоча він ніколи не приходив на своє свято. Батьки і дівчинка дарували один одному подарунки а потім збиралися за святковим столом. Страхопудик теж любив цей день, бо йому перепадало смачненьке – єдина радість протягом довгої зими.  

          А ще на Різдво Таня прикрашала ялинку. За декілька днів до свята, батьки приносили пухнасте дерево додому і приємний свіжий запах заповнював кімнати. Ялинку ставили біля вікна й дівчинка прикрашала її іграшками та гірляндами, підстрибуючи від задоволення.
- Ісус любить прикрашену ялинку, - говорила Таня, чухаючи песика за вухом.  

          Та цього року ялинки не було. Вся родина ходила сумна а Таня часто плакала. Страхопудик намагався її розважити. Він тикався в неї носом, підкидав м’ячик і ганявся за своїм хвостом. Та все було марно. Страхопудик втратив надію і засумував разом з хазяйкою.   
- На Різдво повинна бути ялинка, - сказала Таня, лежачи в ліжку.

          Страхопудик підняв голову і позіхнув.
- Тата звільнили з роботи і ми не можемо купити ялинку. Але ми з тобою її знайдемо. Правда ж, Страшко? Завтра підемо її шукати.

          Прийнявши рішення, Таня міцно заснула. Але Страхопудик втратив сон. Він думав про завтрашній день. Про лютий мороз і цей бридкий холодний сніг.     

          Склавши в торбинку три пиріжки, Таня переступила поріг. Морозне повітря забивало подих. Сніг переливався на сонці веселими блискітками. Страхопудик боязко визирнув з хати. В носі закрутило, він чхнув і сховався.
- Виходь, Страшко. Не так уже й холодно.

          Страхопудик зітхнув і став на холодний поріг. Лапки вмить задубли. Йому хотілося дременути в хату і сховатися під гарячу батарею. Але Таня вчасно взяла його на поводок.

          Страхопудик обганяв хмарки пари, які вилітали з рота. Він трохи зігрівся. але лапки все-одно мерзли. Іноді вони зустрічали перехожих з ялинками. Таня проводжала їх поглядом, зітхала й рішуче крокувала далі.

          Вони вийшли на околицю міста. Дорога перетинала засніжене поле і губилася в темному лісі. Страхопудик вже зовсім не відчував лап. 
- Нам туди, - сказала Таня.

          Страхопудик подивився на ліс потім на хазяйку. Може повернемось? – мовчки благав він. Але Таня вирішила здобути ялинку за всяку ціну.

          Сонце сховалось за хмари. Вітер піднімав вихори сніжинок. З кожним кроком ліс наближався. Темна полоса ніби виростала зі снігу. Страхопудик тремтів не тільки від холоду але й від страху. Навіть Таня на мить стишили ходу. Та сонце знову пробилося крізь імлу і дівчинка продовжила шлях.

          Вони зупинилися на краю лісу. Височезні дерева чорною аркою нависали над дорогою. Вітер стукотів безлистими гілками. Важкі хмари закрили сонце і сипонули дрібний сніжок. Таня міцніше стиснула поводок і ступила під склепіння дерев.

          Дорога вела їх все далі у ліс. Таня видивлялася ялинки, але навколо росли лише дуби та клени. Страхопудик йшов за нею понуривши голову. Йому хотілося їсти і пити. Сніг ставав все ряснішим. Крупні сніжинки заліплювали очі.   
- Здається там ростуть ялинки, - сказала Таня, вказуючи в глиб лісу ліворуч від дороги. – Підемо туди.

          Страхопудик подумав, що сходити з дороги в таку погоду – погана ідея. Але Таня не зважала на такі дрібниці. Вони сміливо пірнули у сніговий наст. Страхопудик ледь не потонув у ньому. Глибокий сніг і гілки сповільнювали ходу. Та все ж вони просувалися вперед, натрапляючи на поодинокі сосни та ялини. Але вони були надто високі.

          Як відомо, у лісі темніє набагато швидше. Таня і Страхопудик незчулися, як настав вечір, посилився вітер. Снігопад нагадував суцільну стіну.
- Через сніг ми ялинку не знайдемо, - сказала Таня, вдивляючись крізь білу завісу. – Треба повертатись.

          Страхопудик аж підстрибнув від радості. Тепер він вів Таню за собою.  Та повернутися виявилося не так просто. Вітер замів їхні сліди і вони не знали куди йти. У темряві всі дерева були однакові. Страхопудику здавалося, що вони ходять колами.
- Треба перечекати поки стихне сніг і вітер, - сказала Таня. – Ось тут затишне місце.

          Вони сховалися під гілками, які низько схилилися від важкого снігу. Завірюха дошкуляла тут не так сильно. Таня розділила порівну три пиріжки. Підвечерявши, вони міцно притулилися один до одного.
- Вітер вщухне і ми підемо, - сказала Таня.

          Тонкі пазурі холоду обіймали їх. Завивання вітру ніби віддалилося. Блаженний сон огортав думки. Страхопудик опинився на своєму килимку. Він забувся про ліс, холод і сніг. Йому було добре. Невже вони так швидко повернулися?

          Тріск розвіяв сновидіння. Страхопудик не розумів що коїться. Його серце тріпотіло мов налякана пташка. Кліпаючи в темряві очима, він розгледів гілку, яка відломилася від ваги снігу. Такий приємний був сон. Сон?! Невже вони заснули? Таня!

          Страхопудик тулився мордою до обличчя дівчинки але вона не реагувала. Песику стало страшно. Він жалібно гавкнув, навіть легенько вкусив Таню за носа, та все було марно. Куди бігти? Кого покликати на допомогу? Він же просто пес. Як його зрозуміють?  Але й чекати невідомо чого теж не можна.

          Він вибрався з укриття, тягнучи за собою поводок. Снігопад майже припинився. Страхопудик озирнувся. Куди ж іти? Він принюхався і вловив запах власних слідів. Він пішов у тому напрямку. Він плив у кучугурах. Шерсть намокла. Він тремтів від страху й холоду і не відчував лап.

          Страхопудик почув гудіння. Серед дерев блимнуло світло. Він завмер, не вірячи у таку вдачу. Це ж автомобіль! Він кинувся вперед. Але щось міцно тримало його. Страхопудик марно смикався. Поводок зачепився за гілля. Він борсався у снігу, гавкав і гриз ненависний поводок. Автомобіль наближався. Ось-ось він проїде повз. Страхопудик рвонув з усіх сил, які тільки мав. Поводок натягнувся й тріснув. Песик кулею полетів уперед. Розгрібаючи лапками сніг він вискочив на дорогу перед автомобілем.