Страх забуття

Полісся, 1944 рік

- Ну, Левку, ми перемогли, — втомлено й тихо мовив Сивий.

- Так... напевне, — так само втомлено, навіть трохи байдуже відповів Левко.
 Вони вже відійшли від місця битви, стояли біля ялини, на засніженій землі. Левко озирнувся на ту галявину, де ще годину тому точились криваві бої. На тіла клятих москалів, КДБістів: в когось немає руки, когось свої ж втопили в замет, хтось...аж дивитись страшно. Страшно, але приємно дивитись — бо вони більше не покалічать і без того зґвалтовану українську землю.

 Але поряд з ними лежали й інші тіла — своїх: он Сокіл лежить обличчям до землі, трохи осторонь Орест, що загинув у спробі дістатись до рушниці, Яструб на спині з діркою від кулі в потилицю. Багато з видимими слідами від кулеметної черги. Тіло Платона досі висіло повішане на дуб...

От з Платона все й почалося. Вийшов вранці до струмка вмитись, а там його й схопили. Допитати на місці не вийшло, пов'язати теж, але, підбивши спину кулею, вони його повісили. На крик і люте "Хай живе вільна Україна!" підоспіли наші. І почалось... З п'яти десятків воїнів УПА лишилося двоє. Однак зі ста московських загарбників не лишилось жодного.

Тепер колись гарна, сніжиста галявина, що була ніби оточена старими соснами та дубами, була кривавою, чорною - червоно-чорною вона була. У деревах застрягли набої, під деревами лежали полеглі.

 Але затримуватись було не можна: з хвилини на хвилину може з'явитися ще стільки ж комуняк, а тепер вони відсіч не дадуть.

- Куди тепер? — Левко.

- Там, на заході, є ще наші. До вечора дійдемо.

- То рушаймо.

Йшли мовчки, бо не було що казати. Скільки ж полягло... Це ж чиїсь брати, батьки, сини... Що ж тепер казати Оленці, що з осені чекала на батька? Як сказати, що батька немає? А Марії? У неї ж четверо малих, і всі чекали... Як дивитись в очі Катрусі, що за тиждень принесе для свого братика і його товаришів з дому їжу і підшитий одяг, а побачить, що братика й його товаришів немає більше? Мабуть, немає таких слів у світі, щоб повідомити, що тих на кого чекають немає. А як себе переконати, що це було не в сні, а наяву?

 - Сивий, ми ж їх не перемогли... Вони ж прийдуть.

- Так, прийдуть. Але цих вже не буде.
 Знову тиша.

- Слухай... а їх же... назвуть "героями", їхнім сім'ям буде подяка. А нашим? Заберуть вночі — і мов би й не було сім'ї!
 Сивий не відповів. Не було вже сили на розмову про це. В самого торік дружину з сином вивезли в поле і...

- Сивий, а що буде з тілами наших?
- Ми, коли дійдемо, скажемо де, і вони прийдуть, заберуть та поховають, як буде можливість. Або хоча б пом'янути зможемо їх по-людськи.

- А що буде з нами? Нас же ніхто героями не назве...

- Ну, щойно ми висунемось з лісу, нас схоплять. Нас посадять, допитають. А ми мовчатимемо. Потім нас відправлять на Далекий Схід, а потім варіанта два: або розстріл, або смерть від каторжної роботи, голоду, хвороб... В обох випадках нас тавруватимуть ворогами народу. А через кілька років про нас вже ніхто навіть не згадає. Наше село нас не чекатиме, не вітатиме, не розкаже про наш бій дітям. Ми просто зникнемо з світу, так і не захистивши родини.

 - А якщо... захистимо?

- Тоді нас знатиме наше село, кілька навколишніх. Москалі нас боятимуться. Та згодом і це забудуть, одиниці пам'ятатимуть, а матері не розкажуть дітям, бо страшно про таке казати.
Москалі наші імена очорнять і перетворять на ворогів в очах людей. Ми станемо тінями, без можливості сказати бодай щось на своє виправдання.

Більше розмов не було.

Під вечір дійшли до своїх, розповіли про бій. Ті мовчки пустили в схованку, дали їжу і вирішили, що робити з тілами загиблих. І всі були впевнені, що їх не згадають, що їх не дозволять згадати. Та їм не це потрібно: їм треба, щоб покинув ворог їх край. А це вони вірили — колись та й справдиться.

 Знали б ті воїни, сто років тому, що їх імена не забудуть, що їх слава прорветься крізь усе й житиме. Житиме в серці кожного українця, кожного, хто любить свій край. Матері перекажуть синам про батька, що загинув, захищаючи. Ті сім'ї, що вивезли, — не забуті. Всі розстріляні і замордовані - не забуті. Просто їх пам'ятають не на парадах, а тихо, вдома. Так, щоб ніхто не бачив.

 Бо воля України, її слава і її пам'ять про її вірних синів і дочок не вмерла з останнім набоєм — навпаки, вона народилась знову й живе, як птах Фенікс.

*

Щороку 14 жовтня в Україні відзначається День створення Української повстанської армії (УПА). Це свято є днем пам'яті героїв УПА, а також Днем українського козацтва. Повстанці боролися за незалежність, символізуючи нескореність українського народу.