Діра

Друкуючи ці слова, я не знаю, що буде зі мною далі. Але надіюсь, що застережу тих, чия доля ще не настільки жахлива. 
Клянусь, я не робив нічого, що могло б спричинити фатальних подій, але життя ніколи не буває однаково хорошим. 
Це почалось понад місяць тому. 
Готуючись до сну після довгого робочого дня, я помітив маленьку діру у стіні над моїм ліжком. Діаметром з олівець десь на рівні подушки. Гладеньку й акуратну. 
Мій сонний мозок подумав, що це, певно, сусід, поки я був на роботі, щось ремонтував і випадково просвердлив стіну. Звичайна ситуація для панельного радянського дев'ятиповерхового будинку. 
Пообіцявши собі ранком поскандалити через це з сусідом, я усе-таки влігся спати. 
Завтра мав буди складний день. Та я, чи то перенервувавши, чи то за законом підлості, так і не заснув. 
З бісової діри лунали звуки. Спочатку вони нагадували звичайні розмови сусідів, але хвилиною пізніше я зрозумів, що помилився. 
Тихий шепіт був спрямований до мене. 
Думки опанував жах. З кожним новим словом я почувався все гірше. Спітнів. 
Серце билось так швидко, наче збиралося відмовитись приймати в цьому кошмарі участь. Мозок палав від бажання нарешті відпочити. Але я нічого не міг. 
Я не міг заснути. Я не міг перестати це слухати. 
Я навіть не міг встати з ліжка! 
І так усю ніч. 
На світанку, тільки сонячні промені впали на ліжко, шепіт припинився. 
Я ледь не помер від полегшення. Проте почуте уночі чомусь у пам'яті не збереглося. Як не спромігся, згадати хоч слово не вийшло. 
Й попри складну ніч, мені все одно треба було на роботу. Тому я нашвидкуруч зварив найміцнішу каву, яку лише міг, та почав збиратись. 
Трохи пізніше, уже виходячи з квартири, я вирішив постукати до триклятого сусіда. Може хоч він пояснить, якого біса сталося вночі? 
П'ять хвилин я грюкав у двері, але марно. Часу залишалось в обмаль, а мені ще належало пробігти усі сходи вниз. Щиро кажучи, нелегко жити на останньому поверсі будника з неробочим ліфтом… 
На роботі теж все йшло не найліпшим чином. Через безсонну ніч злипалися очі. 
І що найжахливіше — навіть ніде було подрімати. Та й не виходило. Кожного разу, коли я замружувався, свідомість знову накривала знайома хвиля жаху, і я одразу прокидався. 
Утім, робочий день нарешті минув. Одночасно швидко й з тим — нестерпно довго. 
Насилу піднявшись на свій поверх, виснажений я знову постукав у двері сусіда, але ніхто так навіть і не підійшов до дверей. 
Вдома навіть не роздягаючись, я впав на ліжко. Мені потрібен відпочинок. 
Однак все почалось знову. І я знову пролежав усю ніч, ледь не помираючи зі страху. 
Наступного дня начальник, побачивши в якому я стані, надав мені тиждень лікарняного та відправив додому відсипатись. Марно. 
Цілих десять днів усе повторювалося. 
Я затикав діру корком. В інший раз забивав тканиною та шпаклював. Я пересунув ліжко в іншу частину квартири! 
Нічого не допомагало, а звук ставав все голосніше. 
Він зводив мене з розуму. 
На дванадцятий день катувань я не витримав. У найближчому магазині купив в'язальні спиці та підготувався. 
З заходом сонця, коли шепіт почав лунати із діри, я взяв спицю й з усієї сили встромив її туди. Почувся жахливий крик болю. 
А я нарешті заснув. 
Проте зранку, відіспавшись, я нарешті дещо зрозумів… 
То не міг бути мій сусід. 
Стіна, у якій зробили діру, виходила на… 
Вулицю. 
І якщо це так, то хто тоді сягав дев'ятого поверху та ночами наді мною знущався? Наступна ніч наче давала мені це з’ясувати. 
Голос повернувся. І цього разу все було набагато гірше. 
Наступного дня я зрозумів, що більше не витримаю. Жити так не можна. Тому  я зібрав свої речі й поїхав до старої хатинки, у глухому селі, що дісталася мені від бабусі. 
Але і там спокій тривав не довго. 
На третій день перебування у хатинці, я зрозумів все занадто пізно. Не встигла моя голова опуститися до подушки, як мене знову полонив голос.

Тільки тоді я помітив нову діру. 
І знову кошмар наяву. І знову безсоння. 
Але цього разу голос ніби знущався: 
— Втекти намагався?! — питав він. 
Я ледь дожив до світанку. Здавалося, безпорадність мене доб’є. Опанувавши себе, я зібрався з цим покінчити. Взяв старе дідусеве спорядження для полювання й пішов у ліс. Розпалив вогнище та розклав намет 
Певно, майже все моє обличчя займала посмішка. Бо я мав план. 
І ось я ліг спати. І знову почув звуки. 
Мабуть, я не втратив глузд лише тому, що міг дати собі раду. Близився світанок, коли я наважився. 
Взяв рушницю й наставив її дулом у сторону голосу. А потім вистрілив. 
Гучний постріл у декількох сантиметрах від вух, оглушив, але я все одно вхопив ліхтарик та виліз з намету. 
А ззовні лежало воно. 
Жахливе, сіре і слизьке. 
Істота нагадувала чи то павука з людською головою, чи то людину з купою багатопалих кінцівок. 
Не зважаючи на цю картину, я зрадів. Зрадів, що тепер кошмар скінчиться. 
Світало. 
Вбита істота лежала на тому самому місці. Й я навіть розслабився, як раптом з кущів вискочила ще одна гидота. Я не встиг зреагувати. Істота схопила труп свого побратима й жмурячись, втекла назад у хащі. 
Через годину зібравшись з силами, я спакував речі та пішов назад у хатину. 
Подумав. І сів писати. 
До ночі залишилось чотири години. Я не знаю, що робити. Я не знаю, що буде далі. Може я буду тікати все життя. А може істоти вб'ють мене заради помсти цієї ночі. Так чи інакше, але я все-таки викладу допис на всі відомі мені інтернет-ресурси. 
А як тільки закінчу — поїду в інше місто. 
Сподіваюсь, в мене вистачить на це часу. 
--------------------------------------------
(За редакцією неперевершеної Діани Вінтер: @di_winter29)